Жан-Жак Руссо - Сповідь

Граф Монтеґю так не любив обмежувати себе, що навіть у суботу, день приїзду майже всіх кур’єрів, ішов з посольства, не чекаючи закінчення роботи. Весь час покваплюючи мене відправляти депеші короля та міністрів, він швидко підписував їх, а потім ішов собі, куди – не знаю, залишаючи більшу частину листів без підпису. Якщо це були прості повідомлення, мені нічого не лишалося, як перетворювати їх на бюлетені; але, коли папери стосувалися королівської служби, необхідно було, щоб хтось їх підписував, і це робив я. Я вчинив так з одним важливим повідомленням, отриманим нами від пана Венсана, повіреного у королівських справах у Відні. Це трапилося в той час, коли князь Лобковіц їхав у Неаполь, а граф де Гаж провадив свій пам’ятний відступ, найблискучішу за все сторіччя військову операцію, про яку в Європі говорили дуже мало. У цій депеші йшлося про те, що якась людина (прикмети її пан Венсан нам детально описував) виїжджає з Відня і має проїхати через Венецію, таємно прямуючи до Абруццо з дорученням піднімати там народ, коли наближатимуться австрійці. За відсутності графа де Монтеґю, який нічим не цікавився, я передав це повідомлення маркізові де л’Опіталю, і так своєчасно, що, можливо, Бурбонський дім зобов’язаний саме бідолашному, обсміяному Жан-Жаку за збереження Неаполітанського королівства.

Маркіз де л’Опіталь, подякувавши по справедливості своєму колезі, заговорив з ним про його секретаря і про послугу, яку той зробив спільній справі. Граф Монтеґю, усвідомлюючи своє недбальство в цьому питанні, мабуть, побачив у цьому компліменті докір собі і з роздратуванням передав мені похвалу.

З графом де Кастелланом, посланником у Константинополі, мені довелося заходити у такі самі стосунки, як з маркізом де л’Опіталем, хоча і з менш важливого приводу. Оскільки сенат посилав кур’єрів у Константинополь лише від часу до часу, то французького посланника повідомляли про відправлення цих кур’єрів, щоб він міг писати таким чином своєму колезі, якщо вважав за потрібне. Це повідомлення приходило звичайно за день або за два, але з Монтеґю рахувалися так мало, що його повідомляли для формальності за годину чи дві до відправлення кур’єра. Через це мені кілька разів довелося посилати депешу за його відсутності. Пан де Кастеллан, відповідаючи, згадував про мене в утішних висловах; так само робив і пан де Жонвіль у Ґенуї, і все це викликали тільки нові образи.

Признаюся, я не уникав нагоди заявити про себе, але й не шукав недоречних для того приводів. Мені здавалося цілком справедливим сподіватися на винагороду за свою добру службу. Не знаю, чи давало акуратне виконання обов’язків з мого боку право посланникові скаржитися на мене, але знаю, що аж до нашого розриву він на мене не нарікав, хоча й бував невдоволений моєю старанністю.

Його будинок, який він ніколи не міг поставити як слід, наповнювався всіляким набродом. З французами в ньому поводились погано, гору брали італійські пройдисвіти. Порядні італійці, і серед них перший радник посланника, були грубо звільнені. Його місце посів бандит з Мантуї на ім’я Домінік Віталі, якому Монтеґю доручив наглядати за своїм будинком і який лукавством та низькими лестощами втерся в довір’я і став його фаворитом на шкоду небагатьом чесним людям, які ще служили там, і секретарю, який стояв на чолі їх. Тільки цього було б досить, щоб Віталі мене зненавидів; але була ще одна причина цієї ненависті, що робила її ще жорстокішою. Про цю причину треба розповісти, і хай мене осудять, якщо я був не правий.

Згідно із звичаєм посланник мав власну ложу в кожному з п’яти театрів. Щодня за обідом він говорив, куди піде ввечері; після нього вибирав я, а потім радники розпоряджалися рештою лож. Йдучи, я брав із собою ключ від вибраної ложі. Якось Віталі не було, і я доручив лакею, що прислуговував мені, принести мені ключа до зазначеного будинку. Замість того щоб прислати мені ключа, Віталі сказав, що взяв його для себе. Я був тим більше обурений, що лакей повідомив мене про результати мого доручення перед усіма. Увечері Віталі хотів перепроситись у мене, та я не прийняв його вибачення. «Завтра, шановний пане, – мовив я йому, – ви вибачитеся переді мною у призначену годину в будинку, де я дістав образу, і у присутності людей, що були її свідками. Інакше я заявляю вам, що один з нас піде звідси». Такий рішучий тон подіяв на нього. З властивою йому низькістю він прийшов у призначений час і місце, щоб публічно попросити у мене вибачення. Але потихеньку почав обмірковувати свої заходи і, не припиняючи плазувати переді мною, повів таку італійську інтригу, що, хоча не мав можливості примусити посланника звільнити мене, змусив мене самого піти.