Жан-Жак Руссо - Сповідь

Де Монтеґю, цілком віддавшись у руки маркіза Марі, який не цікавився його обов’язками, сам нехтував ними до такої міри, що, коли б не я, то французи, котрі жили у Венеції, і не помітили б навіть, що там є посланник їхньої країни. Коли вони приходили до нього, потребуючи його заступництва, він випроваджував їх, не бажаючи навіть їх вислухати. Вони припинили з ним будь-які стосунки, і тепер їх не бувало ні в його почті, ані за його столом, та він і не запрошував їх. Я часто робив за свого начальника те, що повинен був робити він, і робив французам, що зверталися до нього чи до мене, всі послуги, які від мене залежали. У будь-якій іншій країні я зробив би й більше, але, не маючи можливості бачитися з потрібними людьми на їх службі, оскільки сам служив, я часто був змушений звертатися до консула; а консул, який влаштувався в країні, де була його родина, мусив діяти з осторогою, і це заважало йому робити все, що він хотів би. Однак іноді, бачачи його нерішучість, я наважувався на ризиковані вчинки, багато з яких мені вдавалися.

Спогад про один з них досі викликає у мене сміх. Ніхто й не запідозрив би, що театрали Парижа зобов’язані мені втіхою бачити Коралліну [121]та її сестру Каміллу; [122]та це справді так. Їхній батько Веронезе разом з дітьми вступив до італійської трупи і, отримавши дві тисячі франків на дорогу, не поїхав, а спокійнісінько влаштувався у Венеції до театру Св. Луки, [123]куди Коралліна, незважаючи на те, що була майже дитиною, привертала багато народу. Герцог де Жевр, як перший радник короля, написав посланникові, вимагаючи батька і дочку. Де Монтеґю, передаючи мені листа, сказав замість будь-якої вказівки: «Погляньте на це!». Я пішов до пана Ле Блона і попросив його поговорити з патрицієм, якому належав театр Св. Луки і якого звали, здається, Джустініані, [124]щоб той відпустив Веронезе, оскільки він перебуває на королівській службі. Ле Блон, не надаючи особливого значення дорученню, погано виконав його. Джустініані зчинив галас, і Веронезе не відпустили. Це діткнуло мене. Тоді був карнавал, і я, надягнувши доміно і маску, велів відвести себе до палацу Джустініані. Всі, хто бачив мою гондолу з лівреєю посланника, були вражені: Венеція ніколи не знала нічого подібного. Я входжу і наказую доповісти про себе під ім’ям una siora maschera. [125]Як тільки мене ввели, я знімаю маску і називаю своє ім’я. Сенатор приголомшений, блідне. «Вельмишановний пане, – кажу я йому по-італійськи, – мені дуже шкода, що я набридаю вашому превосходительству своїми відвідинами; але у вашому театрі Святого Луки є людина на ім’я Веронезе, яка зобов’язалася служити королю і яку просили у вас безуспішно повернути. Я прийшов вимагати її від імені його величності». Моя коротка промова справила враження. Щойно я поїхав, патрицій побіг доповісти про мої відвідини державним інквізиторам, і ті дали йому прочуханки. Веронезе був звільнений того ж дня. Я велів переказати йому, що накажу заарештувати його, коли він не виїде протягом тижня, і він поїхав.

Іншим разом я самотужки і майже не вдаючись до чиєї-небудь допомоги виручив з біди капітана одного торгового судна. То був капітан Олів’є з Марселя, назву корабля я забув. Його екіпаж затіяв сварку із славонцями, що перебували на службі республіки, сталася сутичка, і на корабель був накладений суворий арешт. Ніхто не міг піднятися на судно чи зійти на берег без дозволу за винятком капітана. Він звернувся по допомогу до посланника, той випровадив його ні з чим. Він звернувся до консула, який сказав йому, що це не комерційна справа і він не має права втручатися. Не знаючи, що робити, Олів’є прийшов до мене. Я доповів Монтеґю, що він повинен дозволити мені скласти записку до сенату про цю справу. Не пам’ятаю, погодився він на це і чи подавав я записку, але добре пам’ятаю, що мої зусилля ні до чого не привели, й ембарго не було зняте.

І тоді я наважився на один сміливий вчинок, який мені вдалося здійснити. Я включив звіт про цю справу в депешу панові де Морепа і з великими зусиллями умовив Монтеґю залишити це повідомлення в депеші. Я знав, що наші депеші, хоч вони й не варті були такої уваги, у Венеції часто розпечатувались, докази чому знаходив у газетах, де в деяких статтях вони передруковувалися слово в слово. Я намагався спонукати посланника поскаржитися на це віроломство, але марно. Згадуючи в депеші про це зловживання, я розраховував скористатися з цікавості венеціанців, налякати їх і змусити звільнити судно. Якби для цього довелося і справді чекати відповіді двору, капітан розорився б до її отримання. Я зробив більше: прийшов на корабель, щоб допитати екіпаж. Я взяв із собою абата Патізеля, секретаря консульства, який пішов згнітивши серце, так ці бідолахи боялися викликати невдоволення сенату. Не маючи можливості піднятися на борт через арешт судна, я залишався в своїй гондолі і в ній складав протокол, гучним голосом допитуючи по черзі усіх членів екіпажа і ставлячи питання так, щоб отримувати відповіді, що говорили б на їхню користь. Я хотів, щоб Патізель сам вів допит і протокол, оскільки це було радше його справою, ніж моєю. Але він рішуче відмовився, за весь час не зронив ні слова і ледве погодився підписати протокол після мене.