Жан-Жак Руссо - Сповідь

Сам я встигав не краще за своїх учнів. Пані Дейбан рекомендувала мене пані де Маблі і просила її навчити мене гарних манер і світського тону. Пані де Маблі потурбувалася про це і захотіла, щоб я навчився приймати її гостей. Але я робив це так невміло, так ніяковів, був такий дурний, що вона злякалась і відмовилася від свого наміру. Це не завадило мені, своїм звичаєм, закохатися в неї. Я робив досить багато для того, щоб вона це помітила, але не наважувався освідчитися їй. Вона не хотіла робити які-небудь кроки в цьому напрямі, а я тільки кидав на неї млосні погляди і зітхав; та незабаром мені це надокучило, бо я зрозумів, що це ні до чого не приведе.

У матусі я назавжди позбувся звички до дрібних крадіжок, тому що все було до моїх послуг, і мені не було потреби красти. До того ж високі принципи, які я виховав у собі, повинні були віднині поставити мене вище від подібних низьких вчинків, і, безумовно, з того часу я не опускався до них; але так було не тому, що я навчився перемагати спокуси, а тому, що зникли спонукання для них, і я боюся, що почав би красти, як у дитинстві, якби відчував ті самі бажання. У цьому я переконався, живучи у пана де Маблі. Оточений дорогими дрібничками, я навіть не звертав на них уваги, хоча поцупити їх було б неважко. Я хотів придбати тільки дуже добре біле вин Арбуа, кілька склянок якого, випитих мною за обідом, дуже мені сподобалися. Воно було трохи каламутне; я думав, що можу очищати вино, похвалився цим, і мені доручили робити це. Я почав очищати вино і зіпсував, але тільки колір. Його все-таки було приємно пити, і завдяки випадку я час від часу брав по кілька пляшок, щоб посьорбувати його собі на втіху у своїй маленькій кімнаті.

На жаль, я ніколи не міг пити і водночас нічого не їсти. Як же зробити, щоб мати хліб? Неможливо було залишати його про запас. Посилати лакеїв купувати його означало б виказати себе і майже образити господаря дому. Купувати сам я не наважувався. Хіба міг поважний пан, при шпазі, йти до булочника по кусень хліба? Нарешті я згадав дотеп однієї принцеси, якій сказали, що в її селян немає хліба; вона відповіла: «Нехай їдять бріоші! [106]» І я почав купувати бріоші. Але скільки труднощів, щоб зробити це! Вийшовши сам з цією метою, я обходив іноді все місто, проходячи мимо тридцяти кондитерів, перш ніж зайти до кого-небудь. У крамниці неодмінно мав бути тільки один булочник і до того ж з привабливою для мене фізіономією, щоб я насмілився переступити поріг. Та коли я отримував нарешті дорогу маленьку бріош і, зачинившись у кімнаті, діставав з глибини шафи пляшку вина, – то які приємні ковтки робив я наодинці, читаючи кілька сторінок роману! Читання за їжею – завжди було моєю фантазією за відсутності співрозмовника: це заміна товариства, якого мені бракувало. Я ковтав по черзі то шматок хліба, то сторінку, немов моя книга обідала разом зі мною.

Я ніколи не був ні розпусником, ні гульвісою і жодного разу в житті не був п’яний. Тому мої маленькі крадіжки не були дуже помітні, проте вони викрилися: мене виказали пляшки. Мені навіть не дали знати, але усунули мене від льоху. В цьому інциденті пан де Маблі повівся чесно і тактовно. Це була дуже ввічлива людина, яка під суворою зовнішністю судді відзначалася справжньою м’якістю характеру і рідкісною сердечною добротою. Він був неупереджений, справедливий і навіть дуже людяний, чого важко було чекати від судового. Відчуваючи його поблажливість, я ще більше прихилився до нього, і це подовжило моє перебування в його домі на довший час, ніж я очікував.

Але нарешті, відчувши огиду до занять, до яких я виявився непридатний, а також до дуже незручного становища, в якому для мене не було нічого приємного, після річного іспиту, протягом якого я не шкодував зусиль, я вирішив покинути своїх учнів, цілком переконаний, що мені ніколи не вдасться виховати їх як слід. Пан де Маблі розумів це так само добре, як і я. Але він, здається, ніколи не наважився б відпровадити мене сам, якби я не позбавив його цієї праці. Таку надмірну поблажливість я, звичайно, не схвалюю.

Моє становище ставало ще нестерпнішим через те, що я постійно порівнював його з минулим, згадуючи свій дорогий Шармет, свій сад, дерева, джерело, город і, головне, ту, для якої я був створений, яка вдихала душу в усе це. Коли я згадував її, наші радощі, наше невинне життя, моє серце стискалось, я задихався, втрачав мужність що-небудь робити. Разів сто я відчував нездоланну спокусу негайно піти до неї пішки, аби тільки знову побачити її ще раз, і я був би щасливий померти тієї ж миті. Нарешті я вже не міг опиратися цим ніжним спогадам, що кликали мене будь-що повернутись до неї. Я говорив собі, що не був достатньо терплячий, поблажливий і ласкавий, що я зможу тішитися ніжною дружбою з нею. В уяві я малював найчудовіші плани і палав бажанням виконати їх. Я кинув усе, відмовився від усього, полетів, приїхав до неї в пориві того ж почуття, як у часи першої молодості, і опинився біля її ніг. О, я помер би з радощів, якби в її зустрічі, ласках і самому її серці знайшов хоч би чверть того, що знаходив колись, і того, що приніс їй сам.