Жан-Жак Руссо - Сповідь

Яку ж несхожу картину доведеться тепер мені намалювати перед очима читача! Доля протягом тридцяти років сприяла моїм схильностям, але в наступні тридцять років лише протидіяла їм. Постійне протиріччя між моїм становищем і моїми схильностями змушувало мене робити величезні помилки, накликало на мене нечувані нещастя і породило в моїй душі всі чесноти, крім сили, які можуть зробити честь нещасній долі людини.

Перша частина моєї книги була цілком написана з пам’яті, і, мабуть, я зробив у ній багато помилок. Мені доведеться писати з пам’яті і другу частину, і, очевидно, помилок у ній буде ще більше. Щасливі враження спокійної і невинної юності навівають багато приємних спогадів, до яких мені так подобається повертатися знов і знов. Незабаром читач побачить, які несхожі на них враження, пов’язані з рештою мого життя. Згадувати їх – отже, знову переживати їх гіркоту. Не бажаючи посилити тягар свого становища цими сумними спогадами, я по можливості уникаю їх, і часом мені це вдається так добре, що я вже і в разі потреби не можу відтворити їх. Небо послало мені здатність легко забувати минулі нещастя як утіху за ті страждання, які доля готувала мені попереду. Моя пам’ять, що малює переді мною лише приємні картини, – щасливий контраст моїй полохливій уяві, що змушує мене бачити в майбутньому тільки горе.

Всі папери, які я зібрав, щоб заповнити прогалини своєї пам’яті, перейшли до інших рук і вже не повернуться до мене. У мене є тільки один вірний поводир, на якого можу розраховувати, – це ланцюг почуттів, які відмічали послідовний хід мого існування, а отже, і тих подій, що породжували їх або ставали їхнім наслідком. Я легко забуваю нещастя, але не можу забути свої помилки і ще менше – свої добрі почуття. Пам’ять про них дуже мені дорога і ніколи не зникне з мого серця. Я можу пропустити якісь факти, переставити їх місцями, переплутати числа, але не можу помилитися в тому, що я відчував, або забути про свої вчинки, викликані тим чи іншим душевним станом. Але ж саме про це я й розповідаю. Мета моєї сповіді – показати мій внутрішній світ у всі періоди життя. Я обіцяв написати правдиву історію своєї душі, і для цього не потрібні документи, мені досить, як я робив це й досі, заглянути якнайглибше в самого себе.

Проте є, на щастя, період у шість чи сім років, про який я маю в своєму розпорядженні надійні дані у вигляді переписаної збірки листів, оригінали яких зберігаються у Дю Пейру. Ця збірка, що закінчується 1760 роком, охоплює весь час мого перебування в Ермітажі й великого розладу з моїми так званими друзями – пам’ятна епоха мого життя, що стала джерелом всіх інших моїх нещасть. Що стосується справжніх листів пізнішого часу, які залишаються в мене у дуже незначній кількості, то, замість того щоб переписати їх у вигляді продовження збірки, дуже об’ємної, щоб я міг сподіватися відвернути від них увагу моїх аргусів, [107]я вставлятиму їх у цю працю щораз, як мені здасться, що вони можуть внести деяку ясність на мою користь чи навпаки. Адже я не боюся, що читач забуде, що я пишу свою «Сповідь» не з метою виправдати себе; але він не повинен також чекати, що я замовчуватиму правду, коли вона говорить на мою користь.

У цілому ж друга частина може зрівнятися з першою тільки за своєю правдивістю і перевищує її тільки важливістю подій. У всьому іншому вона поступається першій. Я писав першу частину з великою втіхою, з доброзичливістю, у зручній обстановці – у Вуттоні [108]або в замку Трі, і все, про що я згадував, давало мені радість. Я щоразу з новою втіхою повертався до спогадів і міг спокійно виправляти свої описи доти, поки залишався ними задоволений. Тепер моя пам’ять і розум ослабіли і роблять мене майже нездатним ні до якої роботи. Я беруся до цієї праці над силу, примушуючи себе, і серце моє стискається від туги. Мені доведеться згадувати про нещастя, зради, підступність, поринути в сумні спогади, що крають мою душу. Як хотілося б поховати в мороці часу те, про що мені доведеться розповісти; але, вимушений говорити проти своєї волі, я повинен ховатися, хитрувати, намагатися обманути, принижуватися до таких вчинків, для яких я найменше був придатний з самого народження.

Стеля наді мною має очі, стіни навколо мене мають вуха. Оточений шпигунами і наглядачами, ворожими і пильними, у постійній тривозі і неспокої я поспіхом накидаю на папір кілька уривчастих слів, які ледве маю час прочитати, не те що виправити. Я знаю, що, незважаючи на численні перешкоди, які безперервно зводять навколо мене, вони завжди бояться, що правда просотається через яку-небудь щілинку. Що мені зробити, щоб допомогти їй пробитися? Я прагну цього без особливої надії на успіх. Хай читач вирішить, чи можна з усього цього скласти приємну картину і надати їй привабливого колориту. Тому я попереджаю тих, хто захоче прочитати мою книгу, що врятувати їх від нудьги зможуть тільки бажання до кінця пізнати людину і щира любов до справедливості та істини.