Жан-Жак Руссо - Сповідь

Хоча вона й робила вигляд, що схвалює мою стриманість щодо неї, але жінки не прощають таких речей, не тільки через те, що втрачають самі, скільки тому, що у відмові володіти ними вони вбачають байдужість до себе. Візьміть найрозсудливішу, філософськи настроєну і позбавлену чуттєвості жінку: у її очах найбільший злочин чоловіка, хоч би й байдужого для неї, полягає в тому, що, маючи можливість володіти нею, він відмовляється від цього. Мабуть, тут не буває винятків, оскільки матусина симпатія, така природна і сильна, постраждала внаслідок моєї стриманості, викликаної лише доброчесністю, прихильністю і повагою… З того часу я вже не знаходив у матусі тієї щирості й довіри, які були для мене завжди найніжнішою відрадою. Тепер вона бувала зі мною щирою лише для того, щоб поскаржитися на свого нового коханця. Коли ж між ними все йшло добре, я не ставав її повірником. Врешті-решт, вона влаштувала своє життя так, що в ньому мені вже не лишилося місця. Моя присутність ще тішила її, але вже не була їй необхідно. Я міг би цілими днями не бачитися з нею, і вона б не помітила цього.

Я відчув себе чужим і самотнім у тому будинку, душею якого був раніше і де жив, так би мовити, удвічі більше. Потроху я звик залишатися осторонь від усього, що в ньому відбувалося, і від тих, хто в ньому жив. Щоб уникнути постійних прикрощів, я зачинявся серед своїх книжок або ж ішов у ліси, де міг дати волю сльозам і зітханням. Таке життя незабаром зробилося мені нестерпним. Я відчув, що фізична присутність коханої жінки, чиє серце віддалилося від мене, роз’ятрює мої страждання, і що, переставши її бачити, я менше відчуватиму жорстокість розриву. Я вирішив покинути її дім і сказав їй про це, вона не лише не заперечувала, а навіть схвалила мій намір. У Греноблі у неї була подруга, пані Дейбан, чоловік якої дружив з паном де Маблі, головним суддею в Ліоні. Пан Дейбан запропонував мені стати вихователем дітей пана де Маблі. Я погодився і поїхав до Ліона, нітрохи не засмутивши матусю своїм від’їздом. Я й сам майже не відчув жалю, розлучаючись з нею, хоча раніше сама лише думка про розлуку сповнила б нас обох смертельною тривогою.

Я приблизно мав необхідні знання, щоб стати наставником дітей, і думав, що маю також талант вихователя. Але рік, проведений у пана де Маблі, переконав мене в протилежному. Природна м’якість, можливо, і зробила б мене придатним до цього заняття, якби не порушувалася бурхливими нападами запальності. Поки все йшло добре і я бачив успішність своїх зусиль і турбот, яких не шкодував, я був ангелом. Але я ставав дияволом, коли все йшло не так. Якщо мої учні не розуміли мене, я втрачав самовладання, а якщо вони виявляли впертість, я готовий був їх убити – але це не кращий спосіб зробити їх розсудливими і слухняними.

У мене було двоє учнів, дуже різних за вдачею. Один з них, хлопчик восьми-дев’яти років, на ім’я Сен-Марі, був гарний із себе, досить розумний, досить жвавий, пустотливий, хитрий, але веселий. Молодшого звали Кондійяк, і він здавався майже дурнем, роззявою, упертим, як мул, не здатним нічого навчитися. Можна уявити собі, що мені доводилося нелегко з такими вихованцями. Можливо, я добився б успіху з допомогою терпіння і самовладання, але за браком того й іншого я не добився нічого похвального, і мої учні йшли поганим шляхом. Мені вистачало старанності, але бракувало витримки і розсудливості. Я використовував лише три засоби, завжди даремні і часто згубні в поводженні з дітьми: я звертався до почуттів, до міркувань і до гніву. Я міг до сліз розчулитися із Сен-Марі, прагнучи зворушити і його, наче дитина здатна до справжніх сердечних переживань. Я пнувся із шкіри, намагаючись усілякими доводами переконати його, ніби він міг зрозуміти мене, і, оскільки іноді він досить тонко мені заперечував, я сприймав його і справді за розумну істоту, тоді як він був просто резонером. Маленький Кондійяк був ще важчим учнем, тому що нічого не розумів, нічого не відповідав, залишався до всього байдужим, був неймовірно упертий і найбільше торжествував наді мною в ті хвилини, коли доводив мене до сказу. Тоді він перетворювався на мудреця, а я ставав дитиною. Я бачив усі свої помилки, відчував їх, вивчав схильності своїх учнів, чудово їх розумів, і, думаю, їм жодного разу не вдалося обдурити мене. Але яка мені була користь від того, що я бачив хворобу, якщо я не спроможний був знайти від неї ліків? Все помічаючи, я нічого не міг удіяти, а якщо й робив, то саме те, чого не слід було робити.