Жан-Жак Руссо - Сповідь

«Ох, матусю, – мовив я їй, і серце моє стислося від болю, – що ви наважилися сказати мені! І це нагорода за всю мою прихильність! Хіба для того ви стільки разів рятували моє життя, щоб тепер відняти у мене все, чим воно дороге мені? Я умру від цього, але ви пошкодуєте про мене». Вона відповідала мені спокійним тоном, від якого я ледь не збожеволів, що я ще дитина, що від цього не вмирають, що я нічого не втрачу, і ми, як і раніше, будемо добрими друзями, близькими в усьому, і що її ніжна прихильність до мене може ослабнути чи зникнути тільки разом з її життям. Одне слово, вона дала мені зрозуміти, що всі мої права залишаться зі мною, і я не позбудуся їх, а тільки розділю з іншим.

Ніколи ще з більшою силою я не відчував усієї чистоти, правди, сили своїх почуттів до неї і щирої чесності своєї душі. Я припав до її ніг, обіймав і цілував її коліна, заливаючись сльозами. «Ні, матусю, – мовив я їй палко, – я надто кохаю вас, щоб принижувати вас, близькість з вами надто дорога мені, щоб я міг ділити вас з іншим. Докори сумління, що супроводжували перше володіння вами, виросли разом з моїм коханням. Ні, я не можу зберегти вас такою ціною! Я завжди обожнюватиму вас, тож будьте завжди гідні мого обожнювання! Мені набагато важливіше поважати вас, ніж володіти вами. Я поступаюся вами, матусю, вам же самій і всі свої втіхи приношу в жертву єднанню наших сердець. Хай краще я тисячу разів умру, ніж віддамся насолоді, що принизить ту, котру я кохаю!»

Я тримався свого рішення з твердістю, гідною, смію сказати, того почуття, яке мене до нього спонукало. З цієї хвилини я дивився на свою дорогу матусю не інакше, як очима справжнього сина; і мушу зауважити, що хоча вона потай не схвалювала мого рішення, в чому я не раз міг переконатися, але ніколи не намагалася змусити мене відмовитися від нього ні улесливими словами, ні пестощами, ні хитрим кокетством, якими жінки вміють користатися, не компрометуючи себе і рідко не досягаючи мети. Я бачив необхідність шукати своє майбутнє, не пов’язане з матусею, але був не в змозі навіть уявити його собі. Незабаром я вдався до іншої крайності і вирішив цілком присвятити себе їй. Я так прагнув цього, що майже забув про себе. Палке бажання бачити її щасливою за всяку ціну поглинало всі мої душевні сили. Даремно вона намагалася відділити своє щастя від мого, наперекір її волі я бачив лиш в ньому своє блаженство!

Так, разом з моїми нещастями в мені почали зростати й чесноти, сім’я яких лежало до часу глибоко в моїй душі. Навчання вирощувало їх, і вони чекали лише знегоди, щоб проклюнутись. Першим плодом моєї душевної безкорисливості стало бажання прогнати зі свого серця почуття ненависті і ревнощів до того, хто мене заступив. Я цілком щиро хотів прихилитися до цього молодого хлопця, допомогти його освіті й розвитку, змусити його відчути своє щастя і зробити його по можливості гідним цього щастя, – одне слово, зробити для нього те, що в подібному становищі зробив для мене Ане. Але між дійовими особами не було схожості. Хоч я був м’якшим і освіченішим за Ане, я не мав ні його витримки і твердості, ні сили характеру, що викликала до нього повагу, необхідну для досягнення успіху. У молодому хлопцеві я знайшов ще менше тих якостей, які Ане знайшов у мені. У ньому не було ні слухняності, ні прихильності, ані вдячності і, головне, усвідомлення потреби моєї опіки і гарячого бажання скористатися нею. Той, кого я хотів розвинути, бачив у мені лише нудного педанта і безглуздого базіку. Зате собою він, навпаки, захоплювався, вважав себе значною особою в будинку і, вимірюючи свої уявні заслуги тим шумом, що він здіймав, вважав свої сокири і заступи набагато кориснішими, ніж усі мої книжки. З певної точки зору він мав рацію, але при цьому удавав із себе таке цабе, що можна було вмерти зо сміху. Із селянами він корчив із себе дворянина-поміщика і невдовзі став так само поводитися й зі мною, і навіть з матусею. Його прізвище Вінценрід здавалося йому недостатньо шляхетним, і він змінив його, зробившись паном де Куртійєм. Під цим прізвищем він згодом став відомий у Шамбері і в Мор’єні, де одружився.

Нарешті ця вельможна персона досягла того, що стала в будинку всім, а я – нічим. Коли я мав нещастя в чомусь йому не догодити, він лаяв не мене, а матусю. Боячись наразити її на його грубощі, я підкорявся всім його бажанням. Щоразу, як він колов дрова, а він робив це з надзвичайною гордістю, я змушений був виконувати роль бездіяльного глядача і мовчки захоплюватися його подвигами. Втім, юнак був не злим з природи: він любив матусю, оскільки не любити її було неможливо, і навіть до мене не почував огиди. Коли проміжки в його бурхливій діяльності дозволяли йому взяти участь у наших розмовах, він слухав нас досить покірливо, відверто погоджуючись із тим, що він усього лише дурень, після чого робив нові дурниці. Проте розум його був такий обмежений, а всі його схильності такі низькі, що говорити з ним розумно було дуже важко, а залишатися в добрих стосунках – майже неможливо. Володіючи чарівною жінкою, він зв’язався з рудою беззубою старою покоївкою, послугами якої матуся хоч і з огидою, але користувалася й далі. Я помітив його витівки і був у нестямі від обурення, та побачив я також і дещо інше, що вразило мене ще дужче. Матуся охолола до мене.