Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я так змінився, і любов до гарного столу стала такою сильною в мені, що одного разу я зупинився в «Пон-де-Люнелі» тільки для того, щоб побенкетувати в тамтешньому товаристві. Цей найвідоміший у Європі шинок цілком заслуговував у той час своєї слави. Власники зуміли дістати всі вигоди з його вдалого розташування, щоб отримувати численні й вишукані їстівні припаси. Справді, дивно було бачити в цьому закладі, загубленому серед сільської місцевості, стіл, багатий на всіляку морську і річкову рибу, чудову дичину, тонкі вина, що їх подавали з такою увагою і послужливістю, які можна зустріти лише в будинках багатих і великих сього світу, – і все це за ваші тридцять п’ять су! Але «Пон-де-Люнель» не довго залишався таким і незабаром назавжди втратив свою добру репутацію.

Під час подорожі я забув про свою хворобу і згадав про неї, аж коли приїхав у Монпельє. Моя помисливість чудово вилікувалась, але інші недуги залишилися, і, хоча звичка зробила мене менш чутливим до них, їх цілком вистачило б тому, хто раптом відчув їх у собі вперше, щоб вважати себе близьким до смерті. Насправді вони були не такі болісні, як страшні, і змушували страждати більше дух, аніж тіло, якому вони, здавалося, провіщали руйнування. Відвернутий бурхливими пристрастями, я не думав про свій стан, але, оскільки він був зовсім не уявним, я відчув його відразу, як тільки заспокоївся. Тому я почав серйозно думати про поради пані де Ларнаж і про мету своєї подорожі. Я відвідав найзнаменитіших лікарів і серед них пана Фіза, і навіть, від надлишку обережності, оселився в одного з них. То був ірландець Фіц-Моріс, у якого на пансіоні було багато студентів-медиків, і для хворого це було особливо зручно; Фіц-Моріс брав за стіл помірну плату, а за лікування зі своїх пансіонерів не брав нічого.

Він узявся виконувати розпорядження пана Фіза і спостерігати за моїм здоров’ям. Він чудово впорався зі своїми обов’язками відносно дієти. За його столом неможливо було дістати нетравлення шлунка, і хоча я не дуже чутливий до подібних прикрощів, але не було потреби далеко ходити за порівнянням, і я не міг завадити собі думати, що пан де Торіньян був кращим постачальником обідів, ніж пан Фіц-Моріс. Але й померти з голоду там було неможливо, а молодь, що обідала в нього, була дуже веселою, і новий спосіб життя справді пішов мені на користь і не дав мені знов упасти в мою меланхолію. Вранці я приймав усілякі ліки, головним чином пив якусь воду, здається, з Валя, та писав листи пані де Ларнаж: наше листування йшло досить жваво, і Руссо взяв на себе клопіт вести кореспонденцію свого друга Дадлінґа.

Опівдні я прогулювався в Канурзі з кимось із студентів, які всі були чудовими хлопцями, а потім ми знову збиралися на обід. Після обіду більшість з нас була до вечора зайнята важливою справою: ми йшли за місто зіграти дві-три партії в кулі, а той, хто програв, пригощав усю компанію полуденком. Я не грав, оскільки не мав для цього ні достатньої сили, ні спритності, але тримав парі, з цікавістю бігаючи за гравцями і за їхніми кулями нерівними і кам’янистими дорогами, роблячи приємні і дуже корисні для мого здоров’я вправи. Ми полуднували в якому-небудь заміському шинку. Немає потреби говорити про те, що ці прогулянки були веселі, але додам, що вони були й досить пристойні, хоч нам і прислуговували гарненькі дівчата. Головував за нашим столом пан Фіц-Моріс, який добре грав у кулі, і можу сказати, що, незважаючи на погану репутацію студентів, у цій молоді я виявляв більше морального почуття і чесності, ніж у багатьох людей зрілого віку. Вони були радше галасливі, ніж розпутні, радше веселі, ніж розбещені. А я, коли мене не примушують, так легко підкоряюся загальному способу життя, що охоче провадив би подібне існування завжди. Серед студентів було кілька ірландців, у яких я намагався навчитися яких-небудь англійських слів для майбутнього життя в Сент-Андьолі, оскільки наближався час мого від’їзду.

Пані де Ларнаж квапила мене з переселенням у кожному листі, і я готувався відгукнутися на її волання. Було ясно, що мої лікарі, так нічого і не зрозумівши в моїй хворобі, дивилися на мене як на вдаваного хворого і поводилися зі мною відповідним чином, лікуючи мене водою і сироваткою. На відміну від богословів, медики і філософи визнають істиною лише те, що вони можуть пояснити, і свої знання роблять мірилом можливого. Ці добродії нічого не знали про мою хворобу, а тому й не вважали мене хворим – не могли ж вони припустити, що чогось не знають? Я зрозумів, що вони турбувалися лише про те, щоб я не нудьгував і витрачав на них свої гроші. Розваживши, що їхній сент-андьольський колега зробить це не гірше, але зате з більшою приємністю для мене, я вирішив віддати йому перевагу і з цим мудрим наміром покинув Монпельє.