Жан-Жак Руссо - Сповідь

У цьому товаристві всі симпатизували одне одному і з жалем чекали, коли їм доведеться розлучитися. Ми повзли повільно, як черепахи. У неділю ми опинилися в Сен-Марселені. Пані де Ларнаж захотіла піти до меси, я пішов разом з нею, і це трохи не зіпсувало всю справу. Я поводився як завжди. З мого скромного і стриманого вигляду вона прийняла мене за святенника і склала про мене вельми невтішну думку, як вона сама призналася мені через два дні. Мені довелося бути надалі дуже люб’язним, щоб загладити це прикре враження, чи, точніше, пані де Ларнаж, як жінка досвідчена і не охоча відмовляти собі в задоволенні своїх примх, вирішила ризикнути і зробити перший крок, щоб подивитися, як я вийду із становища. І вона зробила багато кроків мені назустріч, до того ж таких сміливих, що я, далеко не переоцінюючи своєї зовнішності, вирішив, що вона глузує з мене. Яких тільки дурниць не накоїв я через свою дурість, я поводився гірш, ніж маркіз із «Спадщини». [103]Що більше вона кокетувала зі мною, то дужче утверджувався я в своїй думці. І собі, і їй я говорив зітхаючи: «Ох, якби все це було правдою! Я був би найщасливішим зі смертних!» Думаю, що моя недосвідченість лише підхльостувала її примху, вона нізащо не хотіла зазнати невдачі.

У Романі ми залишили пані де Коломб’є з усім її почтом і дуже поволі і найприємнішим чином продовжували шлях утрьох: пані де Ларнаж, маркіз де Торіньян і я. Маркіз, хоча і старий і буркотливий, був, проте, досить доброю людиною, але, як мовиться, не любив жувати хліб, чуючи запах смаженого. Пані де Ларнаж так мало приховувала свою прихильність до мене, що він помітив це швидше, ніж я сам, і його їдкі сарказми повинні були б принаймні додати мені впевненості в собі, про яку я не смів і мріяти, бачачи ласкавість жінки, якби я з якоїсь примхи думки, на яку тільки я і здатний, не уявив, що вони обоє змовилися посміятися з мене. Ця безглузда думка остаточно перевернула все в моїй голові і змусила мене грати та надала мені найдурнішого вигляду. Не розумію, чому пані де Ларнаж не відштовхнула моя похмурість і вона не прогнала мене з найбільшим презирством. Але вона була розумна жінка і чудово бачила, що в моїх вчинках більше дурості, ніж холодності.

Нарешті їй вдалося, хоча й не без труднощів, змусити мене зрозуміти її. Ми вирішили пообідати у Валансі і, відповідно до нашого похвального звичаю, пробули там до вечора. Ми зупинилися за містом у готелі «Сен-Жак». Я завжди пам’ятатиму цей готель і кімнату, яку винаймала пані де Ларнаж. Після обіду вона захотіла прогулятися: вона знала, що маркіз поганий ходак, і це була слушна нагода залишитися наодинці зі мною, чим вона твердо вирішила скористатися, не бажаючи марнувати час, якого залишалося небагато. Ми прогулювалися уздовж ровів, що оточували місто. Там я знову почав довгу історію своїх хвороб; вона відповідала таким ніжним тоном і так притискала мою руку до свого серця, що тільки моя надмірна дурість заважала мені перевірити на ділі її щирість. Найзабавніше було те, що я сам був надзвичайно схвильований. Я вже говорив, що вона була привабливою, а любов зробила її чарівною і наділила її блиском першої молодості, вона кокетувала з таким мистецтвом, що могла б полонити найдосвідченішого чоловіка. Я почував себе дуже ніяково і щохвилини готовий був відкинути будь-яку несміливість, але боязнь образити її чи розсердити і ще більший страх бути висміяним і зганьбленим, можливість почути за обідом, як безжальний маркіз привітає мене з моєю заповзятливістю, стримували мене. Я обурювався на свій безглуздий сором, але не міг подолати його. Я був, як на тортурах. Облишивши свої промови Селадону і відчуваючи, які вони недоречні в таку хвилину, я мовчав, не знаючи, що робити і що сказати, у мене був похмурий вигляд, – одне слово, я робив усе, щоб накликати на себе гнів, якого так боявся. На щастя, пані де Ларнаж була людяніша. Вона несподівано урвала цю мовчанку, обійнявши мене рукою за шию, і в ту ж мить її губи, притиснувшись до моїх, сказали мені все дуже ясно, щоб я міг помилятися й далі. Криза була якнайдоречніша. Я став люб’язним. Час було це зробити! Вона розбудила в мені ту довіру, брак якої завжди заважав мені бути природним. Я став самим собою. Ніколи ще мої очі, почуття, серце і мої губи не говорили так красномовно, ніколи ще я так повно не загладжував своїх помилок, і якщо ця маленька перемога і коштувала пані де Ларнаж деякого клопоту, я маю підстави думати, що їй не довелося пошкодувати про це.