Жан-Жак Руссо - Сповідь

У пориві ніжності я розцілував свою дорогу подругу. «Матусю, матусю, – мовив я пристрасно, – цей день був мені обіцяний вже давно, і мені немає чого більше бажати. Завдяки вам я на вершині щастя, чи може воно не згаснути тепер? Чи може воно тривати доти, доки я відчуватиму всю його красу? Воно кінчиться тільки разом з моїм життям!»

Так минали мої щасливі дні, і вони були тим щасливіші, що, не помічаючи нічого, що могло їх схвилювати, я насправді думав, що вони закінчаться тільки з моїм життям. Не те щоб джерело моїх тривог цілком вичерпалося, але я бачив, що воно наповнюється іншим змістом, і намагався спрямувати його на корисні речі, щоб він у самому собі приносив зцілення. Матуся завжди любила село, і з моєю допомогою ця схильність не охолоджувалась. Поступово вона полюбила і польові роботи, їй подобалося землеробство; і вона мала деякі знання у цій справі, які вона охоче застосовувала на практиці. Не задовольняючись ділянкою землі, що прилягала до будинку, вона брала в оренду то який-небудь луг, то поле. Нарешті, перенісши свої підприємницькі здібності на землеробство і не бажаючи жити без діла у своєму домі, вона швидко почала ставати справжньою фермершею. Мені не дуже подобався цей широкий розмах, і я опирався йому наскільки міг, упевнений, що кожен здатний її обдурити, а в результаті її щедрості й марнотратства витрати у неї завжди перевищуватимуть доходи. Але я втішав себе думкою, що ці доходи принаймні будуть небезкорисні і допоможуть їй жити. З усіх її починань це останнє здавалося мені найменш згубним, і, хоч я не бачив у ньому, подібно до неї, вигідної справи, я дивився на нього як на постійне заняття, що здатне уберегти її від шахраїв і зубожіння. Захоплений цією думкою, я гаряче бажав набратися сил і здоров’я, щоб бути у змозі піклуватися про її справи, наглядати за її робітниками чи самому стати першим робітником. Природно, що праця, яку мені доводилося брати на себе для цього, часто відривала мене від книг і відволікала від мого стану і тим самим сприяла поліпшенню мого здоров’я.

Наступної зими Барілло, повернувшись з Італії, привіз мені кілька книжок, у тому числі Бонтемпі [99]і «Cartella per musica» отця Банк’єрі, [100]які викликали у мене цікавість до історії музики і теоретичних досліджень про це прекрасне мистецтво. Барілло якийсь час залишався у нас, і, оскільки кілька місяців тому я досяг повноліття, було вирішено, що навесні я поїду до Женеви, щоб спробувати отримати спадок, що залишився мені від матері, чи принаймні належної мені його частки, поки не з’ясується, що трапилося з моїм братом. Як вирішили, так і зробили. Я приїхав у Женеву, туди ж прибув мій батько. Він давно вже міг з’являтися в Женеві, не накликаючи на себе неприємностей, хоча звинувачення щодо нього не було скасовано. Поважаючи його за мужність і чесність, влада вдавала, ніби забула про його справу, а чиновники, зайняті новим грандіозним проектом, не хотіли передчасно дратувати буржуазію недоречним нагадуванням про свою колишню упередженість.

Я побоювався, що у мене виникнуть труднощі через те, що я змінив релігію, але цього не сталося. Закони Женеви щодо цього менш суворі, ніж бернські закони, де кожен, хто змінив віросповідання, втрачає не тільки своє звання, а й майно. Тож моє право на майно ніхто не заперечував, але його вартість, не знаю, яким чином, звелася до дуже незначної суми. Хоча в смерті мого брата були майже впевнені, але юридичних доказів її не було. Не маючи потрібних паперів, я не міг претендувати на його частку і без жалю залишив її батькові, який і користувався нею до кінця свого життя. Як тільки з юридичними формальностями було покінчено, і я отримав свої гроші, я витратив деяку їх частину на книги і помчав скласти решту до матусиних ніг. Серце моє всю дорогу радісно билося, і та мить, коли я вручив їй ці гроші, стала для мене в тисячу разів солодшою, ніж та, коли я сам отримав їх. Вона прийняла гроші з простотою, властивою великодушним людям, які, самі здійснюючи подібні вчинки без зусиль, дивляться на них без захоплення. Ці гроші майже цілком і з тією ж простотою були витрачені на мої потреби. Вона використала б ці гроші точнісінько так, якби отримала їх з іншого джерела.

Тим часом здоров’я моє не йшло на краще, навпаки, я марнів на очах, був блідий як смерть і худий як скелет; мої артерії билися жахливо, серцеві напади у мене почастішали, я постійно відчував стиснення в грудях, і моя слабкість дійшла нарешті до того, що я ледве міг рухатися, не міг прискорити крок не задихаючись, не міг нахилитися без запаморочення, не міг підняти й найменшої ваги; я був доведений до цілковитої бездіяльності, що особливо болісно для такої рухливої людини, як я. Безперечно, до всього цього домішувалася певна частка помисливості. Помисливість – хвороба щасливих людей, страждав на неї і я: часті безпричинні сльози, переляк від найменшого шелесту листя чи крику птаха, раптові зміни настрою серед спокійного і тихого життя – на всьому цьому лежала печать нудьги, породженої благополуччям, яка, так би мовити, розбещує чуттєвість. Ми так мало створені для щастя на землі, що, коли у нас не страждають і тіло, і душа, нам треба, щоб страждало щось одне з них, і добрий стан одного майже завжди шкодить іншому. У той самий час, коли я міг тішитися радощами життя, занепад мого організму заважав цьому, і ніхто не міг сказати, в чому була причина моєї недуги. Згодом, незважаючи на прожиті роки і справді реальні й серйозні хвороби, моє тіло ніби відновило свої сили, щоб я міг краще відчувати свої нещастя, і тепер, коли я пишу ці рядки, немічний і майже шістдесятилітній старий, котрого обсіли всілякі болі, я відчуваю, страждаючи, в собі більше життєвої сили, ніж мав колись, утішаючись, у розквіті літ і в хвилини справжнього щастя.