Жан-Жак Руссо - Сповідь

Проживи я хоч сто років, я завжди із задоволенням згадуватиму цю чарівну жінку. Я називаю її «чарівною», хоча вона не була ні вродливою, ні молодою, але разом з тим вона не була ні потворною, ні старою, і тому ніщо в її обличчі не заважало її розуму і грації справляти потрібне враження. На відміну від інших жінок, у неї найменше збереглася свіжість обличчя, і я думаю, що її зіпсували рум’яна. Вона мала всі підстави бути легко доступною жінкою – тільки так вона могла змусити цілком оцінити себе. Можна було дивитися на неї і не кохати, але не можна було володіти нею і не обожнювати її. Це доводить, як мені здається, що вона не завжди була такою щедрою на ласки, як зі мною. Вона надто стрімко і пристрасно захопилася мною, щоб заслуговувати на прощення, але принаймні в її захопленні серце відігравало не меншу роль, ніж її чуттєвість. За той короткий і чудовий час, який я провів разом з нею, вона так берегла мене і стримувала мій запал, незважаючи на свою пристрасність, що я маю всі підстави вважати, що вона більше турбувалася про моє здоров’я, ніж про своє задоволення.

Наші стосунки не залишилися непомітними для маркіза. Його підсміювання з мене не припинилися, навпаки, він більше, ніж будь-коли, поводився тепер зі мною як з нещасним закоханим, змученим непохитністю своєї суворої красуні. У нього жодного разу не прослизнуло ні слова, ні погляду чи посмішки, які змусили б мене запідозрити, що він розгадав нас. Я вважав би так і далі, якби проникливіша пані де Ларнаж не сказала мені, що він усе бачить, але, як людина вихована, не подає виду. Справді, неможливо було поводитися шляхетніше і виявляти більшу чемність, навіть стосовно мене, за винятком його жартів, що особливо посилилися після мого успіху. Можливо, він приписував мені честь перемоги і вже не вважав мене таким дурнем, яким я здавався йому раніше. Він помилявся, як бачите; все-таки я скористався його помилкою, і, оскільки міг тепер сміятися, спокійно зносив його епіграми і навіть іноді досить дотепно відповідав на них, гордий тим, що можу виявляти перед пані де Ларнаж даний мені розум. Я став іншою людиною.

Ми подорожували найродючішими місцями і в найсприятливішу пору року. Завдяки турботам маркіза у нас усюди був чудовий стіл. Проте я волів би, щоб він не поширював своїх турбот і на вибір для нас кімнат, але він посилав свого лакея вперед, щоб зайняти їх, і цей хитрун, чи то за наказом свого пана, чи то з власних міркувань, завжди оселяв маркіза по сусідству з пані де Ларнаж, а мене запроторював на інший кінець будинку. Та мене це нітрохи не бентежило, і наші побачення зробилися від цього ще пікантнішими. Таке чудове життя тривало чотири чи п’ять днів, протягом яких я впивався найсолодшою пристрастю. Вона була сильна, і я тішився нею в чистому вигляді, до неї не домішувалося ніяке страждання. Це був перший і єдиний раз, коли я відчував таку насолоду, і повинен сказати, що завдяки пані де Ларнаж я можу вмерти, пізнавши плотські радощі.

Якщо моє почуття до неї і не було коханням, то все-таки воно було такою ніжною відповіддю на її почуття до мене, такою жагучою чуттєвістю в хвилини любовних утіх, такою ніжною соромливістю в розмовах, що мало всю чарівність пристрасті без того божевілля, від якого лише паморочиться світ і втрачається здатність відчувати насолоду. Я почував справжнє кохання тільки раз у житті, і воно не стосувалося пані де Ларнаж. Я кохав цю жінку не так, як пані де Варенс, але саме тому й тішився у сто разів більше, володіючи нею. З матусею моя втіха завжди затьмарювалася якимсь смутком, який потай стискав серце і який я долав не без зусиль; я не радів, що володію нею, а дорікав собі за те, що принижую її. З пані де Ларнаж, навпаки, я віддавався своїй чуттєвості з радістю і з довірою, гордий тим, що я чоловік і щасливий. Я поділяв враження, яке справляв на її почуття, і достатньо володів собою, щоб з пихатим захопленням спостерігати свій тріумф, тим самим посилюючи його ще більше.

Не пам’ятаю, де нас покинув маркіз де Торіньян, що жив у цих місцях, але, не доїжджаючи до Монтелімара, ми з пані де Ларнаж залишились самі, і тоді вона влаштувала свою покоївку в мій екіпаж, а я пересів до неї. Можу запевнити вас, що дорога не здалася нам нудною, і мені важко було б описати місцевість, якою ми їхали. У Монтелімарі у неї були справи, що затримали її на три дні, протягом яких вона залишала мене, проте всього на чверть години, щоб зробити один візит. О, ці три дні! Вони вже не повторювалися в моєму житті.