Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я включив у своє читання деякі твори з фізіології і, щоб остаточно доконати себе, почав вивчати анатомію. Розглядаючи нескінченну кількість складових частин свого організму та їхню взаємодію, я щодня чекав, що він от-от розпадеться; я ніскілечки не дивувався, що помираю, навпаки, дивувався тому, що ще живий, і кожну хворобу, про яку мені доводилося читати, знаходив у собі. Я певен, що, навіть якби не був хворий, то неодмінно захворів би від такого згубного читання. Знаходячи в кожній хворобі симптоми своєї власної, я вважав, що хворію на всі відразу, і до того ж заробив ще одну і дуже жорстоку, якої, як мені здавалося, я позбувся: пристрасне бажання вилікуватися. Важко уникнути цього, коли почнеш читати медичні книги. Я шукав, роздумував, порівнював і нарешті уявив, що причина моєї недуги – поліп у серці, і сам Соломон був, здається, уражений цією ідеєю. Міркуючи послідовно, я повинен був би, виходячи з цієї думки, утвердитися в своєму колишньому рішенні. Проте я цього не зробив. Я напружив усі свої розумові здібності, щоб відшукати засіб вилікуватися від поліпа в серці і здійснити це чудодійне лікування. Під час однієї з поїздок в Монпельє з метою відвідати ботанічний сад і його доглядача пана Соважа, Ане почув, що пан Фіз вилікував когось від подібного поліпа. Матуся згадала про це і розповіла мені. Цього виявилося досить, щоб збудити в мені бажання звернутися за порадою до пана Фіза. Надія на вилікування додала мені бадьорості і сили для майбутньої подорожі. Женевські гроші дали кошти для її здійснення. Матуся не лише не перешкоджала мені, навпаки, умовляла мене поїхати, і ось я вирушив у Монпельє.

Не треба було їхати так далеко, щоб знайти потрібного мені лікаря. Втомившись від верхової їзди, я найняв у Греноблі екіпаж. В Муарані мене наздогнали ще п’ять чи шість карет, що в’їхали в місто одна за одною. Більшу їх частину складав весільний поїзд однієї нареченої, пані де Коломб’є. З нею була інша жінка, пані де Ларнаж, старша за неї і не така вродлива, але не менш приваблива. З Романа, де мала зупинитися наречена, вона збиралася подорожувати далі, до містечка Сент-Андьоль, поблизу Пон-Сент-Еспрі. Зрозуміло, що через свою соромливість я не відразу познайомився з блискучими жінками і почтом, що їх оточував, але, оскільки ми їхали одним і тим самим шляхом, зупинялися в одних і тих самих готелях, це знайомство мало відбутися. Обідаючи з ними за одним столом, я змушений був відрекомендуватися, щоб не зажити слави відлюдька. Отож наше знайомство відбулося, і навіть раніше, ніж я того хотів, тому що такий гамір і метушня мало підходили хворому, і особливо хворому з таким характером, як у мене. Але цікавість робить цих хитрух-жінок такими наполегливими, що, бажаючи познайомитися з чоловіком, вони починають крутити йому голову. Так було і зі мною. Пані де Коломб’є, надто оточена своїми молодими залицяльниками, не мала часу спокушати мене, та це й не варто було затівати, оскільки ми повинні були незабаром розлучитися. Але пані де Ларнаж, яка була менш заклопотана, треба було потурбуватися про подальшу дорогу. Вона взялася за мене, і ось прощавай, бідолашний Жан-Жак, чи, точніше, прощавай, лихоманко, помисливість, поліп! Усе минається біля неї, за винятком деякого серцебиття, яке у мене залишилося і від якого вона не хотіла мене вилікувати.

Поганий стан мого здоров’я став першою темою нашої розмови. Усі знали, що я хворий і їду в Монпельє; і, мабуть, вигляд мій і мої манери не говорили про мене, як про розпусника, оскільки, як незабаром з’ясувалося, ніхто не запідозрив мене в тому, що я їду в Монпельє пройти банний курс лікування. [101]Хоча хвороба – не надто утішлива рекомендація для чоловіка в очах дам, вони, одначе, мною зацікавилися. Вранці вони довідувалися про моє здоров’я і запрошували мене випити шоколаду, розпитували, як я провів ніч. Якось, дотримуючись своєї похвальної звички говорити не думаючи, я відповів, що не знаю. Така відповідь змусила їх вважати мене божевільним: вони почали придивлятися до мене уважніше, і така прискіпливість мені зовсім не зашкодила. Я чув, як одного разу пані де Коломб’є сказала своїй подрузі: «Йому бракує світськості, але він милий». Це зауваження дуже мене підбадьорило, і я справді став милим.

При ближчому знайомстві довелося розповісти про себе. Це бентежило мене, оскільки я чудово розумів, що в товаристві світських жінок слово «новонавернений» уб’є мене в їхніх очах. Не знаю чому, але я вирішив видати себе за англійця, якобіта, [102]і мені повірили. Я назвався Дадлінґом, так мене й стали називати. Але один клятий старий, маркіз де Торіньян, що був там, так само хворий, як і я, і до того ж страшенно буркотливий, надумав затіяти розмову з паном Дадлінґом. Він заговорив зі мною про короля Якова, про претендента, про колишній Сен-Жерменський двір. Я був як на голках, бо про все це я знав тільки ту дещицю, що вичитав у графа Гамільтона та з газет; а проте мені вдалося добре скористатися своїми бідними знаннями і виплутатися з халепи. На щастя, нікому не спало на думку розпитувати мене про англійську мову, з якої я не знав жодного слова.