Жан-Жак Руссо - Сповідь

Дорожнє кохання не може тривати довго. Нам довелося розлучитися, і, признаюся, пора вже було. Не тому, що вона мені набридла чи я відчував, що це незабаром станеться все одно, зовсім ні, я з кожним днем прихилявся до неї все більше; але, незважаючи на всю її стриманість, у мене вже не залишилося майже нічого, крім доброго бажання. Шкодуючи про розлуку, ми тішили себе планами майбутнього побачення. Було вирішено, що, оскільки такий спосіб лікування виявився мені корисний, я пройду новий його курс під керівництвом пані де Ларнаж цієї зими, перебувши її в Сент-Андьолі. Я мав залишитися в Монпельє на п’ять-шість тижнів, аби дати їй час влаштувати справи так, щоб уникнути пліток. Вона дала мені докладні настанови про те, що мені треба було знати, що говорити і як триматися. До того часу ми домовилися писати одне одному. Вона довго і серйозно переконувала мене турбуватися про своє здоров’я, порадитися із знаючими лікарями, уважно виконувати всі їхні приписи і обіцяла змусити мене виконувати ці приписи, хоч які б вони були строгі, весь той період, поки я буду з нею. Думаю, що говорила вона щиро, бо кохала мене; вона дала мені тисячу доказів цього, надійніших, ніж її ласки. З мого одягу вона зробила висновок, що я не купаюся в розкоші, і, хоча сама була не багата, намагалася вручити мені, коли ми розлучалися, половину досить великої суми грошей, які везла з Гренобля. Мені насилу вдалося відмовити її. Нарешті я покинув її із серцем, по самі вінця повним нею, залишивши, здається, і в ній щиру прихильність до мене.

Свій шлях я закінчував у спогадах про його початок і був дуже задоволений своєю чудовою каретою, де міг вільно мріяти про втіхи, яких уже зазнав, а також про ті, що мені були обіцяні. Я тільки й думав, що про Сент-Андьол і те чудове життя, що чекало на мене там, тільки й бачив, що пані де Ларнаж і все, що її оточувало. Решта всесвіту перестала для мене існувати, навіть матусю було забуто. Я подумки перебирав усі слова пані де Ларнаж, намагаючись заздалегідь скласти собі уявлення про її житло, сусідів, знайомих і весь її спосіб життя. У неї була дочка, про яку вона дуже часто розповідала мені мовою матері, котра обожнює своє дитя. Її дочці минуло вже п’ятнадцять років, вона була чарівна, жвава і привітна. Мені було обіцяно, що вона буде зі мною люб’язна, і я не забув цієї обіцянки. Мені було дуже цікаво уявити собі, як мадемуазель де Ларнаж поставиться до друга своєї матері. Ось про що я міркував дорогою від Пон-Сент-Еспрі до Ремулена.

Мені порадили помилуватися на Гардський міст. Поснідавши смачними фігами, я взяв провідника й пішов поглянути на нього. Я готувався побачити монумент, гідний рук, що створили його, але дійсність перевершила мої сподівання, і це було єдиний раз у моєму житті. Тільки римляни могли створити подібне. Вигляд цієї простої і благородної споруди вразив мене тим дужче, що вона височіла серед пустелі, де тиша й самотність роблять її ще дивовижнішою і посилюють захоплення, бо цей так званий міст не що інше, як акведук. Мимоволі запитуєш себе, яка сила перенесла ці величезні камені так далеко від каменоломні і зібрала стільки тисяч людських рук в майже безлюдному місці? Я пройшов по трьох ярусах цієї чудової споруди, ледве сміючи ступати на нього ногами. Відлуння моїх кроків під його неосяжним склепінням, здавалося, доносило до мого слуху голоси тих, хто його побудував. У цій громадині я губився, немов комаха. Відчуваючи себе маленьким, я в той самий час відчував і деяке піднесення душі і зітхаючи говорив: «Чому я не народився римлянином?» Кілька годин провів я там у захопленому спогляданні. Я повернувся зі своєї прогулянки неуважним і замріяним, і моя мрійливість обернулася не на користь пані де Ларнаж. Вона застерегла мене щодо дівчат Монпельє, але забула про Гардський міст. Всього передбачити неможливо.

У Німі я пішов глянути на Арени. Ця споруда, набагато величніша, ніж Гардський міст, справила на мене менше враження, чи тому, що моє захоплення було вичерпано останнім, чи тому, що розташування Арен серед міста заважає милуватися ними. Цей чудовий і величезний цирк оточений потворними будиночками, а ще жалюгідніші і дрібніші халупки заповнюють його арену, тож усе разом справляє враження якоїсь безладної мішанини, дивлячись на яку, відчуваєш, як жаль і обурення заглушають задоволення і здивування. Пізніше я бачив цирк у Вероні, не такий великий і гарний, як німський, але зате доглянутий і турботливо збережений, і тому він справив на мене сильніше і приємніше враження. Французи не бережуть і не шанують своїх пам’ятників. Вони гаряче беруться до діла, але не вміють ні закінчити його, ні продовжити.