Жан-Жак Руссо - Сповідь

Я виїхав наприкінці листопада, після двомісячного перебування в цьому місті, де залишив дюжину луїдорів без будь-якої користі для свого здоров’я та освіти, якщо не брати до уваги курсу анатомії, який я почав проходити під керівництвом Фіц-Моріса, але змушений був покинути через жахливий сморід розтинаних трупів, знести який я був не в змозі.

Глибоко в душі невдоволений ухваленим рішенням, я міркував про нього дорогою до Пон-Сент-Еспрі, від якого розходилися дороги до Сент-Андьоля і до Шамбері. Спогади про матусю та її листи, хоча і рідші, ніж від пані де Ларнаж, збудили в моєму серці докори сумління, які я успішно стримував під час першої своєї подорожі. Але по дорозі назад ці докори стали такими гострими, що переважили любов до втіхи і змусили мене прислухатися до голосу розуму. Перш за все могло трапитися, що я зіграю тепер роль менш вдало, ніж перше. Адже для того, щоб мене викрити, досить було, щоб в усьому Сент-Андьолі знайшлася бодай одна людина, що побувала в Англії і знайома з англійцями та їхньою мовою. Сім’я пані де Ларнаж могла незлюбити мене і повестися зі мною не надто чемно. Мене турбувала думка і про її дочку, про яку я мимоволі думав більше, ніж потрібно. Я боявся закохатися в неї, і тільки цей страх уже робив половину справи. Невже у нагороду за добре ставлення матері я заведу огидну інтрижку з її дочкою, спокушу її і внесу скандал, безчестя, ганьбу і пекло в її дім? Ця думка вжахнула мене, я твердо вирішив боротися з собою і перемогти себе, якщо в мені виявиться така злощасна схильність. Але навіщо піддавати себе необхідності такої боротьби? Як жахливо жити з матір’ю, палаючи пристрастю до дочки, не сміючи відкрити їй свого серця! Навіщо піддавати себе нещастям, образам, докорам сумління заради задоволень, більшу частину чарівності яких я вже вичерпав, бо мені було ясно, що моє захоплення вже втратило свою початкову гостроту? Прагнення до втіхи все ще жило в мені, але пристрасть охолола. До всього цього домішувалися роздуми про моє становище, мої обов’язки, про великодушну і милу матусю, яка, будучи й так обтяжена боргами, робила їх ще більшими через мої божевільні витрати. Матуся розорялася ради мене, а я так негідно її обманював. Проти цього докору я не зміг устояти. Під’їжджаючи до Пон-Сент-Еспрі, я вирішив проїхати через Сент-Андьоль не зупиняючись і прямувати прямо до Шамбері. Я мужньо виконав своє рішення, хоча, признаюся, кілька разів глибоко зітхнув.

Разом з тим я вперше відчув внутрішнє задоволення, сказавши собі: «Я можу себе поважати, бо віддав перевагу боргу над утіхою». Ось перше, чим я зобов’язаний науці: вона навчила мене міркувати і порівнювати. Я так недавно перейнявся чистими принципами і склав собі правила мудрості і доброчесності і так гордився, що дотримуюсь їх, що засоромився відкинути свої власні закони ледь не відразу після їх ухвалення. Цей сором узяв гору над чуттєвістю. Гордість, можливо, відіграла в моєму рішенні не меншу роль, ніж доброчесність; але якщо ця гордість не була сама доброчесність, вона таки зробила на мене вплив, такий схожий на неї в своїх проявах, що простимо й помилитися.

Одна з переваг гарних вчинків полягає в тому, що вони підносять душу і спонукають її до інших, ще кращих вчинків. Людська слабкість така велика, що людина утримується від зла, це теж слід вважати доброю справою. Як тільки я ухвалив своє рішення, я став іншою людиною чи, точніше, знову став тим, ким був раніше, до хвилини сп’яніння. Сповнений найкращих почуттів і бажань, я продовжував свій шлях з наміром спокутувати свою провину, думаючи тільки про те, як відтепер погоджувати свою поведінку із законами доброчесності, присвятивши себе без залишку служінню кращій з матерів, зберігаючи їй вірність, що відповідає моїй прихильності до неї, і слухатися лише голосу любові й обов’язку. Гай-гай! Здавалося б, щирість мого повернення на шлях доброчесності обіцяла мені нову будучність, але доля моя була вже визначена і починала здійснюватись. Тої миті, коли моє серце, сповнене прагнення до добра і правди, бачило в житті тільки невинне щастя, я наближався до того зловісного моменту, за яким потягнувся довгий ланцюг моїх нещасть.

Я так поспішав повернутися, що їхав швидше, ніж передбачав. З Валансу я повідомив матусю про день і годину свого прибуття. Вигадавши в результаті своїх підрахунків півдня, я зупинився в Шапарійяні, щоб приїхати точно у призначений час. Я хотів повною мірою натішитися щастям зустрічі з нею. Я вважав за краще трохи відтягнути її, щоб прийти саме тоді, коли вона мене чекає. Ця обережність завжди мені вдавалася. Мій приїзд завжди перетворювався на своєрідне свято, такої ж зворушливої зустрічі чекав і цього разу. Отже, я приїхав точно у призначену годину. Вже здалеку я вдивлявся, чи не побачу матусю на дорозі, у міру наближення серце моє билося все сильніше й сильніше. Я прибіг захекавшись, бо залишив свій екіпаж у місті. Але я нікого не побачив ані в дворі, ані в дверях, ані в вікні. Я почав хвилюватися, злякавшись, що трапилося якесь нещастя. Я увійшов до будинку: все спокійно, робітники полуднували на кухні, не видно було жодних приготувань. Служниця була здивована моєю появою, вона й не знала, що я мав приїхати. Я піднявся сходами нагору і нарешті побачив мою милу матусю, яку так ніжно, так гаряче і так чисто кохав. Я кинувся до неї і припав до її ніг.