Жан-Жак Руссо - Сповідь

«Ах, ось і ти, мій маленький, – мовила вона, обіймаючи мене. – Чи добре ти з’їздив, як твоє здоров’я?»

Такий прийом трохи збентежив мене. Я запитав, чи одержала вона мого листа. Вона підтвердила це. «А я думав, що ні», – мовив я, і пояснення на цьому закінчилося. З нею сидів якийсь молодий хлопець. Я знав його, оскільки бачив його в будинку перед від’їздом, але тепер, здавалося, він у ньому оселився. Так воно й було. Коротше кажучи, моє місце виявилося зайнятим.

Цей юнак був родом з кантону Во; його батько, на прізвище Вінценрід, був воротарем чи, як кажуть, капітаном в Шильйонському замку. [104]Син пана капітана був підмайстром перукаря, у цьому званні й роз’їжджав по світу і прибув до пані де Варенс, яка прийняла його так само добре, як приймала всіх своїх земляків. Це був високий безбарвний блондин, досить гарної статури, з пласким обличчям і таким же розумом, словомовний, як красень Леандр. [105]Він то виказував смаки, властиві людям його кола, то раптом починав довгу історію своїх любовних пригод, запевняючи, що називає тільки половину маркіз, з якими був у зв’язку, і стверджував, що не причесав жодної гарненької жінки без того, щоб не прикрасити рогами її чоловіка. Він був марнославний, дурний, неосвічений, зухвалий, а втім, здавався найкращим у світі сином. Ось ким замінили мене під час мого від’їзду і якого товариша подарували після повернення.

О, якщо тільки душі, звільнені від своїх земних пут, ще бачать з лона вічного світу те, що відбувається у смертних, даруй мені, дорога і шанована мною тінь, що я маю не більше поблажливості до твоїх помилок, ніж до своїх власних, і однаково показую читачам і ті й інші! Говорячи про вас, мила матусю, я повинен і хочу бути таким же правдивим, як правдивий, говорячи про себе, і від цього ви втратите значно менше, ніж я. Ваша привітна і м’яка вдача, ваша невичерпна доброта, ваша щирість і всі чудові чесноти з горою спокутували ваші слабкості, якщо можна називати слабкостями помилки розуму! Ви помилялися, але не були гріховні, ваші вчинки не були бездоганні, але серце завжди залишалося чистим.

Мій наступник ретельно, старанно і точно виконував усі матусині дрібні доручення, яких було завжди дуже багато, він узяв на себе роль наглядача над робітниками. На противагу мені, він був страшенно галасливий, і його можна було бачити, а особливо чути скрізь одночасно – і на ниві, і на сінокосі, і в лісі, і в стайні, і в оборі. Не любив він тільки саду, тому що робота там була дуже тиха. Найбільшим задоволенням для нього було навантажувати і возити, пиляти й колоти дрова, його завжди можна було бачити із сокирою чи заступом у руці, було чути, як він всюди бігає, стукає і кричить. Не знаю, за скількох осіб він працював, але шумів не менше, ніж за дюжину. Вся ця метушня справляла на мою бідолашну матусю сильне враження, і вона вирішила, що хлопець – справжній скарб для її господарства. Бажаючи прив’язати його до себе, вона вжила всіх способів, які вважала придатними для цієї мети, не забувши й того, який, на її думку, був найдійовішим.

Читач уже має знати моє серце і його найпостійніші й найщиріші почуття, а надто ті, що привели мене в ту хвилину до неї. Яке раптове й цілковите потрясіння всього мого єства! Поставте себе на моє місце, щоб уявити собі це. В одну мить я побачив, як назавжди руйнується все моє щасливе майбутнє. Всі привабливі мрії, які я так ніжно леліяв, зникли безслідно, і я, що з дитинства не уявляв собі життя без неї, вперше відчув себе самотнім. Ця мить була жахлива, і всі дні, що за нею настали, були так само безпросвітні. Я був ще молодий, але солодке почуття радості і надії, що живило юність, назавжди покинуло мене. Відтоді мої почуття ніби вмерли. Я бачив перед собою тільки сумну решту нестерпного життя, і якщо образ щастя ще хвилював іноді мої бажання, це щастя вже не відповідало вимогам моєї душі, я відчував, що, досягнувши його, не буду щасливий по-справжньому.

Я був такий дурний і такий довірливий, що безцеремонний тон нового мешканця пояснював лише легкістю, з якою матуся всіх наближала до себе. Я ніколи б не запідозрив справжньої причини, якби вона сама не сказала мені про неї. Але вона поспішила зробити мені це зізнання з відвертістю, яка довела б мене до люті, якби тільки моє серце було здатне вдатися до гніву. Свій вчинок вона назвала цілком природним, дорікнула мені за недбалість у веденні господарства і послалася на мою часту відсутність, неначе її темперамент вимагав негайного мого заміщення.