Жан-Жак Руссо - Сповідь

У першій частині я зупинився на тому, як зі смутком у душі вирушав до Парижа, залишаючи своє серце в Шарметі, збудувавши там свій останній надхмарний замок, мріючи з часом принести до ніг матусі зібрані мною скарби і розраховуючи на свою нотну систему як на дійсне багатство.

Я зупинився на деякий час у Ліоні, щоб побачити своїх знайомих, заручитися деякими рекомендаційними листами до Парижа і продати свої книги з геометрії, які захопив із собою. Всі добре мене прийняли. Пан і пані де Маблі були раді, побачивши мене, і кілька разів запрошували на обід. У них я познайомився з абатом де Маблі [109]й абатом де Кондійяком, [110]які приїхали відвідати свого брата. Абат де Маблі дав мені рекомендаційні листи до Парижа, серед інших – до пана де Фонтенеля та графа де Кейлюса. [111]Знайомство і з тим і з тим було мені дуже приємне, особливо з першим, який до самої своєї смерті не переставав виявляти до мене свою дружбу і в розмовах наодинці давав поради, якими мені слід було б скористатися краще.

Я навідав пана Борда, [112]з яким познайомився давно і який часто робив мені послуги, до того ж дуже охоче і з великою радістю. Борд залишився вірним собі і цього разу. Він допоміг мені продати книжки, дав мені від себе і дістав від інших гарні рекомендації до Парижа. Я провідав пана інтенданта, знайомством з яким був зобов’язаний панові Борду і якому, в свою чергу, зобов’язаний знайомством з герцогом Рішельє, [113]що в той час був проїздом у Ліоні. Пан Паллю познайомив мене з ним. Герцог Рішельє ласкаво прийняв мене і запросив бувати у нього в Парижі, що я кілька разів і зробив; але це високе знайомство, про яке мені доведеться часто говорити згодом, не дало мені ніякої користі.

Я знову зустрів музиканта Давида, який допоміг мені у скруті під час однієї з колишніх моїх подорожей. Він позичив мені, чи подарував, шапку і панчохи, яких я так і не віддав йому, та він і не вимагав цього, хоча ми потім часто зустрічалися. Втім, я зробив йому згодом приблизно рівноцінний подарунок. Я зобов’язаний був би зробити значно більше, але мова йде не про те, що я мав зробити, а про те, що я зробив, а це, на жаль, не одне і те саме.

Я побачив шляхетного і щедрого Перрішона, ще раз відчувши на собі його звичну великодушність; він зробив мені такий самий подарунок, як зробив раніше милому Бернару, заплативши за моє місце в диліжансі. Я відвідав хірурга Парізо, найкращого і найблагодійнішого з людей, бачив його милу Годфруа, котру він утримував уже десять років і чия лагідність і сердечна доброта, власне, й складали всі її чесноти, але котру не можна було не бачити без жалю чи залишити без розчулення. Річ у тім, що вона була на останній стадії сухот, від яких незабаром і вмерла. Ніщо так не показує справжні схильності людини, як її прихильності. [114]Побачивши лагідну Годфруа, ви знайомилися з добрим Парізо.

Я дуже зобов’язаний усім цим чесним людям. Згодом я закинув знайомство з ними, звичайно ж, не з невдячності, а через непереборні лінощі, які часто давали привід звинувачувати мене в невдячності. Пам’ять про їхні послуги ніколи не полишала мого серця, але мені легше було б на ділі доводити їм свою вдячність, ніж висловлювати її. Акуратне листування було мені завжди не під силу: якщо я відкладаю відповідь, сором і невміння загладити свою провину змушують мене посилювати її, і я зовсім перестаю писати. Ось чому я зберігав мовчання і, здавалося, забув геть усіх. Парізо і Перрішон навіть не звертали на це уваги, і їх ставлення до мене залишилося тим самим; але через двадцять років на прикладі пана Борда буде видно, до якої мстивості може довести самолюбність розумну людину, коли вона відчуває, що на неї не зважають.

Перш ніж покинути Ліон, я повинен згадати ще про одну симпатичну особу, з якою я зустрівся з величезною втіхою і яка залишила в моєму серці найніжніші спогади. Це мадемуазель Серр, про котру я говорив уже в першій частині. Знайомство з нею я поновив у де Маблі. Під час цієї подорожі, маючи багато вільного часу, я бачився з нею частіше. Моє серце захопилося нею, і є деякі підстави думати, що й вона була не зовсім байдужа до мене; але вона виявляла мені стільки довіри, що це відбирало у мене будь-яке бажання зловжити нею. У неї не було нічого, у мене – ще менше; наші становища були дуже схожі, щоб ми могли з’єднатися, а зважаючи на прагнення, що керували мною, я був дуже далекий від думки про одруження. Вона повідомила мене, що молодий негоціант на ім’я Женев начебто має намір одружитися з нею. Я бачив його у неї раз або двічі. Він здався мені людиною чесною, та його скрізь і вважали таким. Переконаний, що вона буде з ним щаслива, я хотів, щоб він з нею побрався, що він і зробив згодом. Щоб не заважати їхньому невинному коханню, я поквапився поїхати, побажавши цій чарівній дівчині щастя. Побажання мої були почуті, але, на жаль, лише на короткий час, тому що незабаром я довідався, що вона померла через два чи три роки після весілля. Протягом усього шляху я переймався своїм ніжним смутком і ось тоді відчув, що, коли й важко офірувати обов’язку і доброчесності, зате вони щедро винагороджуються солодкими спогадами, що залишаються глибоко в серці.