Жан-Жак Руссо - Сповідь

Спокій, втіха, довір’я, з якими я віддавався такому безтурботному й самотньому життю, хоча у мене не вистачило б коштів прожити так і три місяці, становлять одну з особливостей мого існування і одну з дивностей моєї натури. Я вкрай потребував підтримки, але саме ця обставина позбавляла мене сміливості показуватися будь-кому на очі, а необхідність робити візити робила їх для мене нестерпними до такої міри, що я перестав бачитися навіть з академіками та іншими письменниками, з якими вже встиг познайомитися. Я продовжував зрідка бувати лише у Маріво, абата де Маблі і Фонтенеля. Першому я навіть показав свою комедію «Нарцис». Вона йому сподобалася, і він був такий люб’язний, що зробив у ній деякі поправки. Дідро був молодший за них, приблизно мого віку. Він любив музику, знав її теорію, і ми разом говорили про неї, він розповідав мені про задумані ним твори. Це швидко зблизило нас, наша дружба тривала п’ятнадцять років і, ймовірно, тривала б досі, якби, на лихо і з його вини, я не взявся до його ремесла.

Важко навіть уявити собі, на що витрачав я цей короткий і дорогоцінний проміжок часу, що залишався в моєму розпорядженні перед тим, як перетворитися на жебрака. Я завчав напам’ять поетів, яких сто разів уже вчив і стільки ж разів забував. Щоранку близько десятої години я йшов гуляти до Люксембурзького саду з томиком Верґілія або Руссо в кишені і там до обідньої години згадував то священну оду, то буколіку. Мене нітрохи не лякало те, що, завчаючи одну оду, я неодмінно забував учорашні. Я згадав, що після поразки Нікія під Сіракузами полонені афіняни заробляли хліб, декламуючи поеми Гомера. З цього вченого заняття, за допомогою якого я сподівався уникнути бідності, я здобув науку – вправляти свою щасливу пам’ять, завчаючи всіх поетів.

Другим моїм не менш серйозним заняттям були шахи, яким я регулярно присвячував у Можі весь післяобідній час, якщо не йшов до театру. Там я познайомився з де Легалем, Юссоном, Філідором, з найвідомішими шахістами того часу, та сам не став від того краще грати. Але я не сумнівався, що врешті-решт гратиму сильніше за всіх, і вважав, що це буде для мене достатнім джерелом існування. Хоча б чим я захоплювався, я міркував завжди однаково. Я говорив собі: «Хто перший у чому-небудь, той завжди може бути певен, що в ньому матимуть потребу. Отже, треба бути першим, все одно в чому. У мені матимуть потребу, випаде нагода, і мої заслуги довершать решту». Ця дитяча думка не була софізмом мого розуму, вона була софізмом моїх лінощів. Боячись великих і швидких зусиль, які довелося б мені зробити, щоб добитися успіху, я потурав своїм лінощам і прикривав свою ганьбу гідними їх аргументами.

Отже, я спокійно чекав, коли закінчаться мої гроші, і, гадаю, хвилювався б не більше, витративши останнє су, якби отець Кастель, до котрого я заходив іноді дорогою в кафе, не вивів мене з летаргії. Отець Кастель був божевільною, але доброю людиною, і йому було прикро бачити, як я гину, нічого не роблячи. «Музиканти і вчені не співають з вами в унісон. Так змініть тон і почніть відвідувати жінок! Можливо, тут вам більше поталанить. Я говорив про вас пані де Безенваль, сходіть до неї від мого імені. Це добра жінка, вона радо прийме земляка свого сина і чоловіка. У неї ви зустрінете пані де Брольї, її дочку, жінку розумну. Говорив я про вас і пані Дюпен. Віднесіть їй свою книгу, вона хоче познайомитися з вами, і вона добре вас прийме. У Парижі можна добитися чого-небудь тільки через жінок, вони подібні до дуг, а мудрі люди – їхні асимптоти, що безперервно наближаються до них, але ніколи з ними не стикаються».

Довго відкладаючи з дня на день цю жахливу необхідність, я нарешті набрався духу й пішов до пані де Безенваль. Вона прийняла мене дуже ласкаво. Коли пані де Брольї увійшла до її кімнати, вона мовила: «Доню моя, ось пан Руссо, про якого нам розповідав отець Кастель». Пані де Брольї похвалила мою книгу і, підвівши мене до клавесина, показала мені, що вона займалася ним. Поглянувши на стінний годинник і побачивши, що скоро проб’є годину, я зібрався йти. Пані де Безенваль мовила мені: «Вам дуже далеко додому, залишайтеся і пообідайте тут». Я не змусив себе упрохувати. Через чверть години я зрозумів з деяких слів, що вона пропонувала мені пообідати з її прислугою. Пані де Безенваль була дуже добра жінка, але обмежена, і дуже гордилася, що належить до родовитого польського дворянства; вона не розуміла, що талант треба поважати. Вона навіть судила про мене більше з моїх манер, ніж з костюму, який був хоча й простий, але дуже охайний і зовсім не говорив про мене як про людину, якій належить обідати в людській. Я дуже давно забув туди дорогу і не мав ніякого бажання згадати її знову.