Жан-Жак Руссо - Сповідь

Не показуючи своєї образи, я сказав пані де Безенваль, що згадав про одну невелику справу, через яку мені необхідно повернутись додому, і хотів піти. Пані де Брольї підійшла до матері і шепнула їй на вухо кілька слів, що вплинули на неї. Пані де Безенваль устала, щоб утримати мене, і мовила: «Я розраховую, що ви зробите нам честь пообідати з нами». Я вирішив, що безглуздо з мого боку розігрувати гордівника, і залишився. До того ж мене розчулила доброта пані де Брольї, і вона зацікавила мене. Мені було дуже приємно пообідати з нею, і я сподівався, що, пізнавши мене ближче, вона не пошкодує, що виявила мені цю честь. З нами обідав також пан де Ламуаньйон, великий друг цієї родини. Як і пані де Брольї, він говорив на особливому паризькому жаргоні, що складався з напівслівець і тонких натяків. Бідному Жан-Жаку нічим було козирнути. Мені вистачило здорового глузду, незважаючи на веління Мінерви, не вдавати із себе люб’язного співрозмовника, і я мовчав. О, якби ж я завжди був такий розсудливий! Я не опинився б у тій прірві, в яку попав сьогодні.

Я шкодував про неповороткість свого розуму і про те, що не міг виправдати в очах пані де Брольї виявленої нею до мене прихильності. Після обіду я вдався до свого звичайного рятівного засобу. У мене в кишені лежало віршоване послання до Парізо, написане під час мого перебування в Ліоні. Ця річ була не позбавлена тепла, я постарався передати його своїм читанням і розчулив до сліз усіх трьох слухачів. Не знаю, вгадав я правду чи подумав так через марнославство, але мені здалося, що погляд пані де Брольї говорив її матері: «Хіба я була не права, коли сказала вам, що цій людині більше личить обідати з нами, ніж з нашими слугами?» До цієї хвилини у мене лежав якийсь тягар на серці, але, помстившись таким чином, я відчув себе задоволеним. Пані де Брольї, склавши собі надто втішну думку про мене, вирішила, що я викличу в Парижі сенсацію і матиму успіх у жінок. Бажаючи допомогти моїй недосвідченості, вона подарувала мені «Сповідь графа ***». [118]«Ця книга, – мовила вона мені, – ментор, який знадобиться вам у світі. Ви зробите правильно, якщо вдаватиметеся іноді до його порад». Понад двадцять років беріг я цей томик, почуваючи вдячність до тієї, що дала мені його, але частенько при цьому посміхаючись з тієї думки, яку ця пані, мабуть, мала щодо моїх галантних здібностей. Прочитавши цей твір, я перейнявся до автора дружніми почуттями. Моє відчуття не обдурило мене: він став моїм єдиним справжнім другом серед письменників. [119]

Відтоді я насмілювався розраховувати на те, що баронеса де Безенваль і маркіза де Брольї, виявивши до мене співчуття, не залишать мене надовго в безвихідному становищі, і не помилився. Поговорімо тепер про мою появу у пані Дюпен, що мало куди триваліші наслідки.

Пані Дюпен, як відомо, була дочкою Самюеля Бернара і пані Фонтен. Її та двох її сестер можна було назвати трьома граціями. Пані де ля Туш утекла до Англії з герцогом де Кінґстоном, пані д’Арті була коханкою і, навіть більше, єдиною і щирою подругою принца де Конті, жінкою чарівної лагідності і надзвичайної доброти, приємного розуму і незмінної життєрадісності. Пані Дюпен була найвродливішою з трьох сестер і єдиною бездоганною в своїй поведінці. Вона стала нагородою за гостинність, яку пан Дюпен виявив її матері у своїй провінції. Та віддала її руку разом з величезним посагом і місцем головного відкупника. Коли я вперше побачив її, вона все ще була однією з найгарніших жінок Парижа.

Вона прийняла мене за туалетом, з оголеними руками, розпущеним волоссям, у недбало накинутому пеньюарі. Це було для мене новиною, і моя бідолашна голова не витримала, я зніяковів, розгубився – одне слово, тут-таки закохався в пані Дюпен.

Моє збентеження, здається, не нашкодило мені в її очах, та вона його й не помітила. Вона привітно прийняла книгу і автора, з розумінням говорила зі мною про мій проект, співала, акомпануючи собі на клавесині, залишила мене обідати й посадила за стіл поряд себе. Цього було цілком досить, щоб звести мене з розуму, і я неначе збожеволів. Вона дозволила мені відвідувати її, я скористався і навіть зловжив цим дозволом. Я ходив до неї майже щодня і обідав у неї двічі, а то й тричі на тиждень. Я вмирав від бажання висловити свої почуття, але не наважувався. Багато причин посилювали мою природну несміливість. Доступ у багатий дім – це відчинені двері до щастя, я не хотів у своєму становищі ризикувати тим, що вони переді мною зачиняться. Пані Дюпен, попри всю свою люб’язність, була серйозна і холодна, у її манерах я не знаходив ніякого кокетства, яке могло б додати мені сміливості.