Роман Іваничук - Осінні узори

Ілько вийшов на Погар і схилив голову над лісовим цвинтарищем: злочинна людська рука спустошила тут життя. Дерево трупішіє на землі, лежать нікому не потрібні мерці, вміли зрубати, та не змогли стягти звідси ялиці, і назвали люди дикий цвинтар Погарем – згарищем, і кублились на ньому тепер лише гадюки, а небо хмурилось тут завжди, дивлячись на людське безглуздя.

Та вже почали тягнутись до сонця молоді смерічки, воскресає зруйноване життя лісу, якби ще так людське воскресало. Тож легше було Ількові йти на Погар, ніж на Маковицю.

Як ще був парубком, то мріяв лише про рушницю, бо на поле надії не мав. А рушницею можна було прогодуватися. І таки за ягоди настарав грошей, купив у жаб’євського корчмаря австрійський манліхер, який гепав, мов гармата, і кабана вбивав наповал за першим разом. Поліцаї не могли впіймати Ілька зі зброєю, ховав він свій манліхер на ніч у сіно, а тоді сам до Катерини йшов на високу Маковицю і любив – один Господь знає, як любив Ілько Катерину. Настарав грошей за кабанячі шкури, якраз стільки настарав, що на штраф, коли поліцаї таки його спіймали. Тоді подався в Уторопи на соляні бані, бо ж треба заробити, не проживеш з Катериною на ягодах. Через ту сіль до тюрми вгараздив, а коли повернувся, Катерина вже була з дитиною.

Оскаженів Ілько, увірвався до хати… «Прости, Ілашку, не любила я його, геть прогнала по першій ночі, прости, що не встояла, але дитину вбити не могла». Закричав Ілько: «То я уб’ю!» – схопив ту дитину, як цуценя, за ніжки, та руки ув’яли – не погубив і в гори подався, у високі гори, бо ці змаліли, впали ниць від сорому.

Божеволіла Катерина, про Ілька чутки не було, гуляла Катерина з розпуки, сплакав дід Плятко свої очі і сліпнути став, на всю околицю гульбища справляла Катерина, а заміж не виходила: не треба їй нікого, навіки не треба.

Повернувся Ілько і таки зайшов. «Гуляєш, Катерино?» – «Гуляю, Ілашку, публічуся, щоб ти не жалів за мною. А хочеш, то ночуй у мене також».

Побив тоді Ілько Катерину. Вранці люди побачили її – спустошену й посивілу. Більше не гуляла Катерина.

Знищили люди ліс на Погарі, та ось закучерявились до сонця молоді смерічки, буде ще молодість на цвинтарищі, буде… Защеміла нога, сперся Ілько рукою на землю, приліг долілиць. Біля нього молодилися свіжозелені нащадки спустошеного лісу, «а в нас з тобою, Катерино, лише хрести та хрести попереду…»

А чому так? Чому з усіх високих гір став Погар його останньою висотою? Підвів голову: за узвозами зеленіє Маковиця, підперла круглою головою небо, чи ж то вона виросла за той час, що не бував на ній, чи така, як була, тільки він змалів за ті невтішні й безплідні роки? Коли він ступав туди ногою?

Згадав тепер Ілько все життя від початку і до різкого болю в голові втямив: адже все, що робили його руки й мозок, чим билося серце, – все це було для неї. Манліхер, соляні бані, тюрма, розпука, лють, побої і ці саджанці – все для Катерини. Тільки без неї… На пустирях садив життя, а серед свого власного – пустир.

Схопився, кинувся вперед, щоб іти, і схилився до землі від болю. Треба відпочити.

Завмерла Катерина: лежить Ілько на землі, побігла. Губила за собою роки і розсівала павутинням сивину.

– Ілашку! – почув над собою знайомий дівочий голос. – Встань, я допоможу тобі зійти. Лиш не жени мене тепер, Ілашку…

…Застеляла Олена стіл замість мами; товстелезними вужами мліли на сонці росяні покоси; ставила Олена харч на стіл замість мами, й просила діда заграти косарям.

Сумно світилась ребрами Мочерначчина хата, голосила пусткою над горами, але заливалась весело сопілка, дідова посмішка молодила полонину, а сопілка грала – кому до спочинку, кому до праці, а можливо, комусь і весільної грала…

1964

Як не багатство, то хоч сморід багацький – гонор був у Штефана. Колись мав і те, і друге. А нині тільки Марійку-приблуду. Але то нічого, що бідну дівку взяв, це в моді, а для гонору в сам раз.

Тож шанував Штефан Марійку, так ревно шанував, що навіть дітей не хотів з нею мати – диви, та й розбухне або тіло втратить після дитини, споганіє, і заздрісні люди радітимуть так самісінько, як тоді, коли дідівської полонини на Затинці позбувся.

А сьогодні по селу пішла чутка, що Штефан побив Марійку.

Чи раділи – не знати, але дивувались. То дув на неї, як на ікону, все допитувався, чи їла; ішов з обходу – ніс їй суниць, малин, годував і лице казав ними мазати, щоб яка морщина не вчепилася вічною павутинкою попід очима; щоранку натщесерце подавав їй козячого молока, а вона не могла того молока до рота піднести, та мусила… Дуже дбав про Марійку Штефан, вночі також рідко займав, щоб синці не лягли під очима, а вона ходила чужою по Штефановій світлиці, спала гостею на чужих подушках, чужою серед молодиць стояла в церкві біля криласа і не раділа чомусь, як шепотіли жінки за її спиною: «Мой, яка красна!», бо і краса та не належала їй – Штефанові.