Роман Іваничук - Осінні узори

Марія енергійним змахом зсунула хустку на шию – молочно-біле рідке волосся стягнулося на голові, мов пряжа, і заплелося в худий верґунець вище потилиці, – зволожені очі були рішучі.

– Візьміть, Гавриле, чорнило й ручку он там з вікна, нате папір і пишіть уже: в понеділок най зустрічають. Ниньки четвер, якраз встигну зібратися.

Нявкнув кіт на припічку, скочив на долівку, потерся хребтом до Маріїної ноги, фиркнула ногою.

– Атпрусс!

Блимнув зеленими очима і скорботно опустив вуса. Аж тепер помітила Марія, що кіт уже дуже-дуже старий.

– Мурка заберете, Гавриле, до себе. А хату, як хочете, купіть під стайню. Пліт завалите, і – як у себе на подвір’ї.

– Я про це отеперки подумав, Маріє. Завтра сплави почнуться – гроші будуть. Вдосвіта йду на шлюзи.

В суботу Марія була вже зібрана в дорогу. Бесаги з різним шматтям лежали на лавиці, сумувало порожнє ліжко і голіла жердка над піччю, лише на стіні сумував закурений серед хмар Саваоф і кіт куняв на старому кожусі на печі.

Крізь вікно побачила Марія Варвару, що живе над потоком. Вона вела за руку Гаврилового Василька, хлопчина чогось плакав. Вийшла Марія на поріг.

– Ти до мене, Варваро? То ходи, ще посидь, бо завтра мене вже тут не буде.

– До вас, вуйно, до вас… – відповіла Варвара і була чимось стривожена. – Ви нічого не знаєте?

– А що сталося? – стрепенулася Марія.

– Вчора Гаврила деревом придавило на шлюзах.

– Падку! Живий?

– Та живий… Але одну ногу на мак потерло. Вуйно Маріє… Я б сама, але знаєте – в мене шестеро душ у хаті… Най Василько цю ніч перебуде у вас, а я до сільради піду, щоб десь хлопця примістили.

Якусь мить Марія стояла непорушно на порозі, а потім ступила до хлопчини, притулила його голівку до подолка.

– Варваро, – сказала тихо. – Не йдіть до сільради. От… побіжіть на пошту в Ослави. То трохи далеко, але побіжіть. І телеграму моїй Анничці дайте… Візьміть цей конверт, тут є адреса. Скажіть, що не приїду, поки Гаврило не видужає. Най ще трохи потерплять. У них там і ясла, і садочки, а в нас цього ще нема…

Старий кіт тихо ластився до бабиної ноги, спав Василько на старому кожусі, сиділа Марія на ослоні, спершись на спаковані бесаги, й шепотіла:

– Прости мені, Анничко, що не одна ти в мене. Ой, не одна, не думай так. Між людьми живемо. А нам, як бачиш, таки трохи легше, ніж іншим…

1964

Мчить автобус широким гостинцем. Півсотні життів у автобусі проходять невеликий проміжок свого шляху. Півсотні життів проносяться повз мене, як придорожні тополі. І не побачу я більше ні цих тополь, ні цих людей.

Життя не їздить тією самою дорогою вдруге.

…У кінці автобуса, на задньому сидінні, – там дуже трясе, і голоси людей мнуться на ресорах, мов горстки льону на терлицях, – в кінці автобуса править теревені якийсь жартун. Він без угаву сипле двозначними дотепами, дівчина-смаглявка відвернулася до вікна і, затуливши долонею губи, ледве стримує сміх; розохочені молодиці ласо позирають на парубка і підкидають словечками, а він не минає нікого, щоб не пришити латки, налиті топленим свинцем очі зухвало поблискують – хтозна, може, парубок і напідпитку.

Поруч з ним сидить стара бабуся. З-під хустки вибились сиві віхті волосся, щоки в неї запалі, очі сухі, а на шиї риб’ячими остями випнулися сухожилля.

– Бабуню, бабко, – не минає дотепник і старої, – фест вас теліпає? То чому не сидите дома, а дзвоните костями по дорогах, гей відданиця ложками на Святий вечір?

Пирснула в кулак смаглявка біля вікна, захоплено глянула на парубка, а він лукаво підморгнув їй і знов до бабусі:

– Чи не на торги, бабко?

– Нє… не на торги, синку, – прошамкала стара. – До дохтора в Новоселицю зуби вставляти їду.

Сміх.

– А без зубів не доживете? Бабуню, та то ж кошти!

– Не знаю, ади, де кошти, а в Новоселиці дохторка задурно робить. Йо… А на той світ, кажеш? Ого… З Богом набутися ніколи не пізно.

Парубкове обличчя враз спохмурніло, і зовсім несподівано він сказав таке, що молодиці йойкнули, а бабуся перехрестилася.

– То як уже підете до того Бога і здибаєтеся з ним на небі, то скажіть йому, що не по-Божому він робить: вас от на світі так довго тримає, а мою Гафійку…

– Свят-свят, – піднесла бабуся три пальці до чола.

– Не хрестіться, рогів не маю… Я в небо каменем не кидав і вікон вашому Богові не бив, то чого він мою Гафійку… Ех, бабко, бабко! Сирітки залишились, як росинки на сонці…

Застигла усмішка на губах смаглявки, здивування і жаль тінню лягли в голубих очах; молодиці, пробачивши жартунові богохульство, повернулись до нього, співчутливо захитали головами.