Роман Іваничук - Осінні узори

За садом покоїлася мертва оселя Пантелових предків, бо ніхто з них не вмиротворювався поруч з людьми на цвинтарі біля гонтової церковці – інший то був рід, іншого коліна.

– А тебе я, Насте, не тримаю, світ широкий, – водно говорив дочці Пантела, та це так, аби говорити, знав бо: Настя чи не дужче від нього коренем у цей горб вросла. Як уже від Юрка відреклася…

Село бігло вздовж річки аж до скелі, під якою звили собі гніздо колишні шатрові цигани, а звідти текла вже самотньо і була ніжнішою, а її берегом аж до потіччя щодня вранці квапилася до лісничівської контори Пантелова Настя, чужою минала чуже їй село, чужою верталася на свою вповиту мовчазністю гору, на яку не ходили люди.

Так якось уже повелося в Пантели, що ніхто в селі не був йому потрібний. Предкам – так, а йому – ні. Його предкам корилися люди, Пантелі вже не хотіли, а рівним бути – по роду не штимувало. Прадід опришкував, на людей з гір дивився; дід – той уже з пушкарями на опришків полював – теж з висоти жандармського постерунку гордо позирав; тато ватагував на полонині; Пантела простим мусить бути, але ж гонор залишився предковічним.

Та й навіщо йому ті люди? В колгоспи зібралися, паї ділять, а він усе має своє. Правда, інколи облюбовував якусь річ у односельців, але хіба то мусиш таки вже мати, щоб просити чи торгуватися? Можна й дочекатись – терпеливо, статечно – і диви, само в руки прийде. Тож такої черешні, як у вчителя, що на пенсії, ніхто не мав і навіть не бачив: ягоди брунатно-білі і великі, небезмай, як волоський горіх. Який би то, людоньки, вони попит мали по п’ятницях на базарі, а в учителя дарма марнуються, горобці від них жиріють. Пробирався якось Пантела ранньою весною до тієї черешні за гілочкою, щоб нащепити на своїй, та не прийнявся зраз. А ось помер старий учитель, вдова до міста перебралася – не забере ж черешеньки з собою, то й перекочувала вона разом з кубометром прілої землі на гору до Пантели… Було ще й таке колись: людей виселювали. Дехто з сільських поводився тоді ніби на ліцитації: брав, бо то куркульське, ніс до себе, бо то багацьке, а потім мусив віддавати. А Пантела не гнався за людським добром. Він хіба тільки йшов за якоюсь дрібницею, яку колись випадково запримітив, а тепер вона без діла валялася: чи то колодочка на скобі, нашийник собачий або ж колун, забитий намертво у дровітню… А як восени падали яблука і деякі котилися згори пологим схилом, то Пантела дріботів за кожним зокрема, нехай аж донизу, і скидав їх у бесажину – отоді люди й бачили його, та навіть плечима не знизували, бо звикли. І ще зустрічали старого щоп’ятниці в містечку на ринку за різним газдівським крамом: від меду в дерев’яних бочівочках до виправлених на кувадлі зношених кінських ухналів.

А як же інакше, коли без людей мусить жити? Прадід брав у багачів, як своє, дід у бідноти брав за кару, татові пай давали, Пантела ж сам мусить собі гріш добувати – від власних яблунь до знайденої скоби…

А роки біжать, мов борзі коні, біжить вниз річка через потіччя, збігає молодість у Насті, та не йдуть на гору старости, бо так уже повелося в Пантели, що до нього люди не йдуть.

Але ні, один таки ходив – Юрко. І любилися як з Настею! Та поставив він на своєму: не піде до мерців жити, а Настя теж уперлася: «Ніхто з нашого роду нікуди звідси не йшов». – «Так ти піди, ти ж молода, а він най гибіє собі на горі». – «Не піду…»

– Ти собі як хочеш, Насте, а я тебе тут не тримаю, – водно нагадував старий.

Що ж воно тримає? Стугонять лише вітри на горі зимою, замітають сад і будівлі; влітку світло у вікна не проб’ється крізь гущавину зеленого схрону; в стайні рік від року однаковісінько жує жвачку коровина і шемрають у хліві ягниці, попід вікнами кучерявиться городова м’ята, що розтирається під ногами й обприскує каміння призьби зеленою блювотиною…

Це тримає? Чи, може, держить страх жити з сусідами пліт до плоту? У них усе спільне – і поле, і розмова, а вона не навчилася так. Бог знає, а ніхто звідси нікуди не пішов – ні живий, ні мертвий.

– Ти йди, Насте, віддавайся на сторону, час тепер такий, що діти летять у світ, як ялинове насіння. Аби-сь на мене не банувала…

– А чому сюди ніхто не йде, тату?

Дивився Пантела на дочку – гарна була, але ж відцвітає, і Юрко, що вже й спав з нею в стодолі на горищі, живе з іншою в долині, бо на гору йти не захотів… Ти збіжи, збіжи вниз, небого, аби в дівках не посивіла, бо хіба я винен, що відвіку ми тут і відвіку наш рід відлюдний…

Не могла йти Настя з дідівської гори у чужий світ, якого не знала. Переймали колись парубки і тут, і на потіччі, а тепер уже й перестали.