Роман Іваничук - Осінні узори

Гули бджоли навесні, сидів Федьо у пасіці й думав щодня, щогодини про того внука, підперезаного вишиваною крайкою, заїдженого черешнями, про того Василька, якого Бог йому не дав.

Тодосій виглянув з-за плоту.

– Вийшов би ти, Федоре, кудись хоч за ворота та на світ подивився.

– А… все одно, всього не побачиш, всього не полюбиш. А бджола, як та крапля роси, що в ній сонце видно, або як дитина, в якій і світ твій, і любов…

– Йо… Це правда.

– А де ти був, Тодосію? Кілька днів тебе не бачив.

– Та я до внука їздив. Недалеко він.

Скочив Федір з пенька і затрухлявив до перелазу.

– Що ж це ти, сусідо, ніби на збитки?… Та чи ж не міг би я йому хоч меду пляшку? То як уже так не хочеш чужого, міг сказати, що твій. З твоєї акації бджоли таки з літру наносили…

– Та я забув, Федоре, – знову знизав плечима Тодосій. – Приїде на друге літо, то й набалакаєшся з ним.

Образа обкрутила Федора, мов вужівка, і він мало не закричав: «Таж Василь і мій також! Чого його у мене так уперто відбираєш?»

І тут він відчув, як не злюбив у цю мить сусіда, і пасіку свою, і бабу, що грілася на порозі до сонця, старість свою зненавидів, боже… навіть Василька!

Підступив ближче і крізь зуби прошипів:

– То ще довго твому Василеві рекрутувати?

– Ти що, з бика впав? – витріщився Тодосій. – Яке – рекрутувати? На офіцера вчиться Василько!

– На офіцера? Не смішив би ти, чоловіче, людей. Гадаєш, отак айн-цвай – і офіцер?

– А ти як думав? За рік з двома зірками приїде.

– Хе, дві зірки. За Австрії дві зірки капрал носив. Най твій Василь ще трохи бульби почистить!

Не сподівався Тодосій чути від Федора такої мови. Скипів, і почалася тут чисто бабська сварка, за яку і донині соромно, але стриматися ні один уже не зміг. Як ота каламуть навесні через греблю…

– Сам ти капрал, старий дурню! Офіцером буде мій Василь, так! І до хріну йому твого меду. Носиться з ним, як баба з поросям…

– Перед кожним Різдвом і ти носив – від мене!

– Свій брав! Зі своїх яблунь і акацій.

– То зрубай їх, коли шкода!

– І зрубаю!

Того ж таки дня спиляв Тодосій розкішну акацію на межі. Гепнулася вона на Федорів город, і рій бджіл знявся над пахучою кроною. – Най тепер жеруть!

– А щоб ти лежав разом з нею нинішньої днини! – товкла баба кулаком до кулака.

Цього ж вечора оскаженілий від злості Федір притяг з лісу ялинки і посадив їх навпроти трьох Тодосієвих яблунь. Аби всохли.

А на другий день стало соромно обом. Каявся Тодосій, і Федеві було гидко на серці.

Але сварка є сваркою. Хто перший піде на перепросини?

…Падають червонощокі спасівки на Федорів город і пропадають у росі. Їх не збирає ніхто.

А ось вилетить рій і також може пропасти…

І врешті він вихопився з крайнього вулика. Ну? Ну! А най тебе грім спалить! Закрутився в небо і легко, наче клубок диму, опустився на Тодосієву яблуню.

– А пропади все пропадом, – закляв Федір. – Не треба мені й цих, що є. Для кого?

І відтепер йому нічого не хотілося – ні бджіл, ні жити…

А надвечір сільський поштар, який нічогісінько не знав про сварку сусідів, гукнув через тин на два обійстя:

– Тодосію! Федоре! Могорич ставте, ваш Василь завтра приїжджає. Нате телеграму.

Зиркнув Тодосій на Федора: «що буде?», а у Федора сльоза – кап-кап – і побігла з одного ока, звиваючись борозною. Затулив лице долонею.

– Стара, – сказав тихенько до баби, щоб не чув сусід, – помий діжку, мед крутити буду.

Але Тодосій бачив і чув.

Вночі він вийшов у сад. Хоч і не вмів заходитись коло бджіл, якось зібрав сонний рій у скриньку й відніс у Федорову пасіку.

Федеві також не спалося. Перед досвітком зцюкав ялинки й відтягнув їх у яр.

А на другий день, ніяково потупцювавшись біля хат, врешті обидва вийшли разом за ворота й мовчки пішли до автобуса.

– То кажеш, дві зірочки у нашого Василька? – вимовив урешті Федір.

– А дві, дві, – гордо відповів Тодосій.

1964

Мабуть, сюди, на гору, що лисо випнулася обіч села, не долинав одвічний шум зеленого бору, змішаний з невгомонним плюскотом річки, – було завжди тут тихо, як у замкненій церкві; мабуть, розлогі крони яблунь, що обступили Пантелове обійстя, накриваючи гіллям і дахи будівель, не проколював ніколи сонячний промінь – завжди тут було сутіношно. Стояв двір Пантели чужаком осторонь, обкутаний з усіх боків моторошно густим садом, – не то гордовитий, це то потаємний, ніби для відьомських шабашів призначений, лиш крізь листя пробивалася до неба гостра шпиця колодязного журавля і маячила на видноколі, мов шибениця.