Роман Іваничук - Осінні узори

Штефан днями, а то й ночами на обходах пропадав – лісником робив у лісництві, а робота Марійчиних рук не бралася. Куталася вона в свою самоту, мов ранішні гори в білі опинки, і мовчки дивилася своїми великими, як в олениці, очима на стомленого Штефана, коли він вертався з лісу. Чекала чогось від нього. А він, як завжди, пильно приглядався до Марійки, чи не змарніла вона за день або за ніч.

Сказала якось Штефанові:

– Таке – ніби мене збираєшся продати.

– На люди ходжу з тобою – файною мусиш бути.

– Ото й тільки, що водиш мене між людей, ніби на торговицю.

Насурмонив тоді чоло, з’їжилися вуса, очі важкими каменюками впали на пахуче, неціловане Марійчине обличчя.

– Все маєш у мене, хіба лиш зозулиного молока…

– Маю, Штефане. Аж по саму гульку маю.

– Ой, погнав би я тебе, небого, – заскрипів Іван жовтозуб’ям, – ой, погнав би, щоб попленталась селами, як ото колись!..

Замовкла Марійка, бо страх мала. А більше в неї нічого не було, крім краси і страху перед великим світом, а тим світом проманджала вона від дитинства до дівоцтва, від румовища вітцівської хати до Штефанових світлиць, від самої війни донедавна ходила з села в село і все розгубила по дорозі, навіть образ розстріляного мадярами батька. Все розгубила – крім вроди.

Мовчала, бо ж боялася великого світу.

А в селі так: не встиг спіткнутися, скажуть – ногу зламав. Пішла чутка, що Штефан побив Марійку, а він лише замахнувся.

Таки не вдарив…

Коли почало розвиднятися, і над Жонкою закурилися сивими кудлами тумани, прибився Штефан додому – сіно на Затинці пантрував – і зупинився на воротях, по коліна вкопаний у землю. Зі стодоли, по-злодійськи скрадаючись, вийшов Карпо Гануляк, смикнув через тин і похрускотів лопухами.

А Марійка стояла біля дровітні за стодолою – втікати їй нікуди: тривожне небо впало їй в очі, багряні щоки вмить окуталися білими опинками, стояла – розчесана Карповими пальцями, націлована за всі роки свого пошанівку, злякана і непорушна.

Штефан кинувся до воріт, немов зірвався з ланцюга, кулак в розгоні розрубав сонячний сніпок, що ткнувся гузирем у Марійчине обличчя, просвистів біля її губ і ув’яв – так добрий фірман спересердя конячину не вдарить.

Марійка чекала побоїв. Тремтіла в страху, але чекала їх – важких, болючих, бо мусили вони тепер впасти на неї, сам Бог так наказав.

Але Штефан не вдарив…

Пожалів… Пожалів?! Чому пожалів?

Промінь добра блиснув з холодних Марійчиних очей, упав на зціплені Штефанові губи.

Він опустив руки – багрець сплив з його обличчя – і сказав по-господарськи спокійно:

– Іди до хати, проспися. Вечером ґазди в гості прийдуть.

Стрепенулася, мов підрубана осика.

– Штефане…

– Іди до хати.

– Штефане!! Вдар… Чуєш, що кажу: вдар!

Обернувся і – за ворота.

– В обід прийду. На Поляницю мушу…

Побігла за ним слідом. Впала хвіртка, спотикнулася Марійка на дорозі, крикнула:

– Вернися, Штефане!

Оглянувся.

– Чого тобі?

– Побий, Штефанку. Чей і худобину б’ють, хоч на заріз і на продаж тримають…

Пішов не оглядаючись.

А коли зник за вільшиною, прошептала Марійка кволо:

– А щоб тебе бог побив…

На другий день гомоніли жінки над потоком:

– Марійка Штефанова з Гануляком втекла.

– Брехня, Карпо дома. Нині-м виділа.

– То як – сама? Чого?

Ніхто не знав, чого.

Та враз свіжу новину принесли хлопці з вулиці, та таку, що та перша здиміла з переляку від цієї.

– Штефан застрілився! У своїй хаті, з рушниці…

1964

«Най лиш відкурбелить мартова віхола, бо ади знов замело і до автобуса дійти трудно, най тільки обочини заморіжаться, щоб під ногами не чавкала холодна болотиня, то вже поїду, – думала баба Марія й кутала ноги полою старого кожуха, який давно служить у цій хаті за покривало, го, як давно: ще Анничка товклася на ньому, а після неї тих двоє чужих, що їх виняньчила за простибі. – Най лише потепліє, то вже поїду в місто до Аннички найменшого внука бавити, все-таки своя кров».

Старий кіт сидів у Маріїних ногах, підігнувши хвоста, він поблажливо блимав на бабу зеленкуватими очима: смішні думки снує його газдиня, нікуди вона не поїде, про тих своїх рідних онуків торочила й тоді, як Мурчик ще малим кошеням дряпався по ліжнику, що он висить на жердці, вічно про них балакала, а чужих колисала. «Завжди кудись їдеш, хату продаєш, мене віддаєш сусідам – лякаєш старого Мурлику, але ти добра, бабо, та й халупу свою тобі буде тяжко покинути», – тужно позирав кіт каправим оком на бабу Марію.