Роман Іваничук - Осінні узори

Тільки нині.

Бо завтра вже буде літо. Буде й спека, і живодайні дощі. І грози, і град. Все буде. І ми йдемо у літо, хочемо йти.

А нині я дякую тобі, мій друже, за те, що не боронила мені шукати серед моїх весен рос для нашої топольки, що підливала її своєю вірою, коли суховіяли сквари, і раділа разом зі мною весняними зливами.

Шумить наді мною стиглозеленим листям моя тополина. Чей не красується вона серед безконечного ряду своїх подруг. Скромно шелестить і дивиться кроною в небо. Рости ще їй та рости треба.

Летять на парашутиках зернини в літні безвісті. Чи достигли вони, чи, зав’ялі, зірвались? Яка з них зійде і стане деревцем?

Над моїм світом догулює тополина заметіль – знамення літа.

1963

Дід Плятко не міг знати, чи вже стемніло, – в його очах навічно сіла глупа ніч, – але на перестиглі трави впала щедра волога, і замовк уїдливий перепел, з низовин потягло джерельною прохолодою – знав дід Плятко, що вже повечоріло, тож наслуховував: повинні прийти косарі на ніч, учора новий лісничий толоку скликав.

І вже тупають десь там, в долині, де журкотить льодова Жонка: то, напевно, косарі йдуть – буде нарешті косовиця. Вийшов дід із своєї колиби – він ще дужий, сам бриндзу б’є, – зупинився і слухає, щоб по кроку впізнати, хто йде. Може, Ілько Кінаш? Донька Катерина звечора сніданок готує та й надіється, що хоч тепер зайде Ілько до хати, хоч на старість зайде…

Чує дід: під горбом, біля Катерининої хижі, гомонять, – впізнає Якуб’яків голос:

– Мочерначко, – питає лісник, – чому дах не полатаєш? Маєш уже чим.

– Боюсь, ади, щоб град дранку не побив, – відповідає зухвало Катерина, ей, але якби-то хто знав, чому їй руки опустилися, чому нема охоти й хату покривати… А втім, – знають.

Дідової колиби не минають косарі, тут і ночуватимуть – хто всередині, хто надворі, – будуть курити, розмовляти, сопілку слухати. Та ніхто не згадає про дідову сліпоту, най буде, як він сам каже, – від старості осліп.

– Заграйте, діду, – просить хтось із косарів. – Онде внучка ваша сидить на порозі, пора їй і весільної заграти…

– Кожному цвітінню – своя пора, – відповідає дід. – Але я своїм ще весільної не грав… Ти тут, Якуб’яку? – повернувся старий до гурту. – Не знаєш, прийде Ілько?

– Мав би прийти. Всі лісники повинні бути.

Старий підвівся.

– То ви спіть собі, хлопці, в колибі… Я до Катерини ночувати піду, – сказав і жваво потюпав униз.

Вмерла коротка ніч, розплилась шовковим прядивом над Жонкою, вдарив перепел у дзвін – де ж косарі? Польові коники вже дрібно січуть достиглі стебла, та впоратись самі не можуть; де ж косарі? – лементує перепел, та раптом змовкає. На Маковиці густо заклепали молотки об тонкі жала кіс, розсипався металевий дзвін дрібним пилом по сіножатях; косять, косять! – зареготався перепел з утіхи, і стрепенулась Катерина Мочерначка.

– Готуймо, Олено, швидко сніданок… Швидко, Олено!

– Ой, мамо, мамо…

Катерина дбайливо заховала сивину під хустку й вибігла стежкою нагору, пішли косарі журавлиним ключем: ш-ша, ш-ша, ш-ша! – сполохані бджоли роєм над головами, і коники табунами вбоки, куриться росяна перга, Катеринині очі общупують кожну потилицю: нема Ілька…

Чому? Чому він досі обминає її десятими стежками, сиві ж пасма ховає Катерина під хустку, нема вже чого тепер боятися Ількові, а він таки не прийшов на косовицю.

– Ілько в обхід пішов, – розгинається Якуб’як. – На Погар, чуєш, Катерино?

Чує Катерина. Далеко Погар, а в Ілька нога хвора, і лісничий не знає, бо новий у них, от застрягне десь у вивозах, чого ж його самого пустили?

– Казав, що мусить на посадку глянути, – співчутливо подивився Якуб’як на відцвілу красуню Катерину.

І вже їй не до сніданку – впасти може Ілько по дорозі, прикуріла підпалка в казані, покликала дочку: готуй сама сніданок, бо я на Багровець маю побігти; знає Олена, що не на Багровець, але бере кавуш і мішає підпалку. А Катерина побігла, і ще крізь вікно бачила дочка: на Погар подалася, і жаль Олені маму, і рада, що старість роками не міряється.

А Ілько вже пройшов через ліс, нога все більше нила: давним-давно, ще за ковпаківців, поцілила його німецька куля, перебила сухожилля. Та поки був молодший, якось ходив, а тепер гнити почало, але нікому нічого не каже, бо встановлять інвалідність і на пенсію пошлють. А тоді ліс осиротіє, таки насправді осиротіє ліс, – переконував себе Ілько, – хто ж без нього догляне саджанці на Погарі? Та добре знає, що сиротою залишиться він сам, і сюди приходитиме хіба тільки гостем. І дерева, яким він зараз господар і суддя – оцьому жити, а тому ні, – байдуже поглядатимуть на зайду, не підійде олень їсти сіль з його рук, і ведмідь зареве на нього – непрошеного гостя. Як тоді жити самому? І саджанці на Погарі всохнуть: їх ніхто не догляне так, як він. Бо в кожного є жінка, діти, а в нього – тільки ліс.