Роман Іваничук - Осінні узори

…Уночі розбурхалось море, і я не спав. Цілу ніч розмовляв з дівчиною.

«Я шукав тебе весь вік. Відколи вперше дізнався, що ти є на світі – моя велика краса. Ти вернешся, щоб я пізнав тебе до кінця, наситився твоєю красою».

«Не поспішай узяти від мене все за один раз. Та це і неможливо. Я – вічне твоє щастя пізнання, і мене ти будеш знаходити й відкривати все своє життя».

«Ні, я хочу знати тебе одну, так, як мій друг».

«І більше нічого? Твій друг осліп».

«Я хочу припасти до тебе, мов до квітки».

«Я – лише перша квітка на твоїй леваді. Будь обережний. Коли згинаєшся за однією, бійся стоптати десять, бо всі вони твої. Я показала тобі лише стежку на леваду».

А море скаженіло. Море всмоктувало в себе темряву, облизувало хвилями поворонене нічним холодом небо, хотіло припасти до його краси. Але тепер було темно, а вдень сліпило сонце; люте море, яке ніколи не бачило неба, таранило берег, мстилось невинному.

Та коли облизаний хвилями небозвід піднявся вище і зійшло сонце, море втекло від підніжжя будинків і ремствувало десь там, далеко внизу. Я вибіг на берег і дивувався, як ніяковіло море під сонцем, нишкло сумирною синню, несміливо брижилося білими баранчиками під сонячним безмежжям.

І я ще раз побачив на ньому сонячні озерця, і я був тепер сильніший від моря.

На камені дівчини не було. Але я бачив сонячні озерця, які вона мені відкрила, а за озерцями простилались голубі дороги пізнання краси світу, якими я піду за новими знахідками прекрасного.

Мій сліпий друг сидів на просяклому ранньою вологою піску. Він упізнав мене по моїй ході й переможно звів угору свої великі більма.

– Нема? Не можеш пригадати навіть її очей?

Він ще щось говорив, та я не чув. Мені хотілося здерти з його очей полуду, щоб він побачив сонячні озерця.

Тепер я не заздрив йому. Я плакав над ним і благав свою долю і своє сумління, щоб не дали мені осліпнути ніколи.

1962

Коли почався качиний сезон, я згадав свого старого друга, завзятого мисливця, – колись ми з ним не одну ніч прочатували на Заболотнівських озерах – і поїхав до нього кликнути на ночівку.

На моє здивування, він відмовився йти.

– Невже ти покинув цей спорт?

– Не спорт, а звичайнісіньке вбивство, – відповів мені мій друг. Мовив це він з якоюсь незрозумілою для мене гіркотою, та зразу ж, мабуть, для того, щоб я не звинуватив його в сентиментальності, додав: – Спорт, кажеш… Спортом і досі називають також мордобій… Але мені тепер інше згадалося. Хочеш, я розповім тобі те, чого не знає навіть моя дружина. Можливо, після цього і ти не підеш на качок, а стрілятимеш завтра по картонних мішенях. Ото – спорт…

Це сталося того найгарячішого в моєму житті літа, коли за страшну, здається, кару вигоріла довкруги мене, куди не кинь оком, трава, і я залишився один серед пустелі – самотній, як скіфський ідол на степовому розпутті.

А втім, воно й не так. Трави не було тут уже тисячоліття, ніколи не жили тут люди, та спочатку я не почував себе самотнім, навпаки – був захоплений екзотичною красою каракумських степів, по яких мандрували бархани у розпалені безвісті, мов каравани втомлених верблюдів. І колючки, рідко розсипані по пісках, були мені мало що не пальмами, а мій намет містом… Я зв’язався по рації з Небіт-Дагом, і сюди мали незабаром прибути туркменські робітники, щоб розпочати підготовку до прийняття партії нафтовиків. А поки що я коротав час на полюванні.

Сказати правду, десь глибоко в душі я ненавидів цей, як ти кажеш, спорт, хоча й не пропускав ні одного мисливського сезону. Глухе почуття жалю завжди ворушилося в свідомості, коли я піднімав з болота вбиту крячку або взимку ще теплого зайця. Загортав ногою ту цятку крові, що залишилась на снігу чи на болоті, наче ховав її перед власним сумлінням, і по-дитячому наївно думав тоді про маленьких зайченят, про самотнього селезня, який не застав у гнізді своєї подруги. Власне, як мисливець, я був байдужий до вбитих, жалів осиротілих.

Полювати в пустині було морально легше. Можливо, це й не так, та я помітив тут якесь притуплення сімейного інстинкту у тварин. Не зустрічав пташиних гнізд, зрідка проходили поодинці сайгаки – не табунами. Не дбали, звісно, про нащадків ящірки, змії пожирали своїх малят, ба навіть залітні качки недбало загортали яйця в пісок і летіли далі, а пташат вигрівала пустеля.

Я з жалем дивився на звірків, пташат-безбатченків і не шкодував дорослих: спокійно зводилась на них моя рушниця.