Роман Іваничук - Осінні узори

Одного дня я побачив нову здобич – степового орла. Він сидів на невисокій сопці, сторожко витягнувши шию, і вперто вглядався у моє житло. Змахнувши крильми, орел рвійно піднісся в небо і повис у зеніті над моєю головою. Вбивати його не було сенсу, але тут я згадав: моя дружина просила привезти їй з пустелі хоч який-небудь сувенір. Так ось він – опудало царя птахів або хоч орлине крило.

Орел непорушно ширяв над моєю головою, придивляючись до мене злими очима. Ці очі нагадали мені ненависний погляд удава, якого я убив кілька днів тому за сопкою, – як багато хижого інстинкту дала своїм мешканцям ця дика пустеля і як мало материнського! – я підвів угору рушницю і вистрелив.

Орел падав, звівши крила до неба. Він упав поблизу мого намету й закричав. Це не був той звичайний орлиний клекіт – так могла кричати тільки людина, благаючи допомоги. Я здригнувся весь і не насмілився підійти до того місця, де конав птах, підвівши в небо голову.

Це трапилось уранці. Перед обідом, коли мене в душному, мов лазня, наметі зморив нарешті неспокійний сон, почувся стрімливий шум у повітрі. Я схопився з постелі. Напевне, літак – скине воду і продукти. Вискочив надвір і сахнувся: могутній орел, чи не вдвоє більший за того, що лежав мертвий на піску, кружляв на висоті десяти метрів. Побачивши мене, він рвонувся угору і застиг, злегка повертаючись на одному місці, ніби підвішений на скрученому шнурі.

І тут я зрозумів, що вбив нині орлицю. Убив матір, дружину, і ось удівець прилетів, щоб помститися. Мені треба було оборонятися і вчинити цим самим ще один злочин. Орел порве мою палатку і все одно вступить зі мною у двобій. Я кинувся до намету, схопив рушницю й вибіг. Тим часом птах упав каменем на землю, спіймав у пазурі мертве тіло своєї подруги й важко піднявся з ним у повітря. Низько пролетів понад пустелею й сів на сопці – там, де кілька годин тому сиділа орлиця. Запізнився. Може, орлят годував або шукав якоїсь поживи, щоб пригостити подругу.

Тепер сидів чорним силуетом над розпростертим трупом, горбатою тінню вирізьблювався на розпаленому тлі неба – непорушно і скорботно.

Я зайшов до намету, узяв книжку в руки, але не читалось: крізь відхилену пілку виднівся темний силует; я вийшов, вистрелив у повітря, щоб сполохнути орла, та він навіть не поворухнувся.

І тоді я вперше відчув мертвоту пустелі. Напевно, я вбив щось світле й живе в самому собі, бо аж тепер побачив, що довкола нема ні стеблинки пирію чи осоки, а тільки мертва колючка, тільки мертві піски повзуть барханами до розпеченого обрію. Я сам убив життя пустелі.

Орел сидів на сопці і другого, і третього, і четвертого дня – живим докором мого сумління. І я пішов до нього, я не міг більше дивитися на його муку, хоч і не вірив, що він буде їсти консервоване запашне м’ясо, яке я взяв з собою.

Долоню пік метал рушниці, я підійшов зовсім близько, змахнув рукою – орел не рухався.

Він був мертвий.

Я поклав біля підніжжя сопки свою рушницю і подався назад – нестерпно самотній.

За рік, коли в пустелі виросли перші нафтові вишки, я повернувся додому. З дружиною ми живемо – хай позаздрять інші. Тільки з того часу і донині дивна тривога лягає тінню проміж нас. Часом серед ночі пробуджуюся від страшного передчуття, пориваюся до ліжечка дитини й наслуховую, як воно дихає, потім крізь темряву придивляюся до обличчя моєї коханої, і тоді мені згадується горбатий силует орла над розпростертим трупом орлиці.

Я буджу дружину, щоб переконатись, що вона є…

А мисливство – само собою – покинув назавжди.

1963

Над моєю весною звіялась тополина заметіль. Мініатюрні парашутики несуть стиглі зеренця у літні безвісті. Сідають на карнизи, на квітники, на голови людям. А деякі і в родючу землю кануть.

Наді мною шелестить стиглозеленим листям моя тополька.

Посадилась вона без мене, та я підливав її березневими сльозами мого дитинства, зігрівав квітневим теплом ранньої юності, живив травневим щастям мого кохання.

І виросла вона…

Поруч зі мною під тополькою сидиш і ти. Напровесні, коли наше деревце лише брунилось, несміливо кучерявилось першими листочками, ми мріяли про нинішню тополину заметіль.

А нині якось дивно.

І тривожно. Летить пушок, а ми не знаємо, чи зійдуть зеренця.

Та зійдуть вони чи не зійдуть, а наших голів чіпляються, і здути їх ми вже не в силі.

Нам не сумно. Тільки трохи тривожно перед літом. І тому ми хочемо повернутися до пори весняної брості й спитати себе самих, чи радіємо ми тополиною стиглістю?