Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Буря оплесків вибухнула в залі, перекочуючись з краю в край бурунами. Вікна дзвеніли од тої бурі. Студенти кричали:

– Авторку! Авторку!

Михайло Петрович Старицький зійшов до зали, взяв мене за руку і вивів на поміст. Мені аж дух забило. Ще гучніше оплески й вигуки «Слава!» залунали в залі. Я намагалась бути спокійною, спиралась на Старицького і спокійно вклонилась публіці. Відчула тільки, що зашарілася вся, та зосереджено вдивлялась в аудиторію.

До Старицького підбіг якийсь поліцейський чин і став на нього гримати, але буря оплесків не стихала, і поліцай, безнадійно махнувши рукою, одскочив набік…

– Ларисо Петрівно, хочете побувати на хрещенні Сергія Костянтиновича? – хитро запитав мене Кривинюк того ж вечора.

– Та облиште, Михайле Васильовичу, це не для неї – нас «архангели» можуть застукати. Ларисо Петрівно, це Кривинюк жартує!

– Ні, ні! Ви знову ховаєтесь від мене – я хочу побути з вами сьогодні…

Так воно і сталось. На човні ми поїхали на лівий берег до корабельних майстерень. З усіх кінців Дніпра пливли човни – горіли зорі на небі, горіли цигарки, пароплав прочахкав мимо, при його світлі я побачила, що човнів було багато – робітництво пливло на свій мітинг.

– Ви вже тут? – здивувався Ти, побачивши Віру Крижанівську, всю в чорному, як завжди. І зашарівся по-дитячому.

– І ви тут сьогодні? – здивувалась Крижанівська, побачивши мене з Кривинюком і Мержинським. Вона почувалася тут надто по-свійськи, якось по-робочому, я ж – трохи знічено.

Ти теж був у своїй стихії. Робітники сиділи на дебаркадері, а біля стапелів човни оточували корабель, який ще тільки обшивався залізом, – робітники корабельних майстерень. На човнах з боку Дніпра і в цехах з боку лісу виставлено робітничі пікети. Кривинюк нахилився до мене:

– Коли «архангели» нагрянуть, держіться мене – он наш човен!

Десь зблизька, але з темряви, почувся Твій голос, світились бакени поряд, Київ мерехтів на тому боці.

Робітництво гуло, здалеку наближався пароплав. Ти затих на якийсь час, а потім знову Твій пристрасний голос володів цією дивною, вперше баченою мною аудиторією. Ця аудиторія вимагала своїх ораторів – вона приймала Тебе за свого.

Горіли цигарки на землі, зірки миготіли в небі, вода билася в обшивку дебаркадера.

Мержинський.Ось вам, товариші, картина нашого становища! От вам справедливість нашого начальства! Питається, коли ж цьому настане кінець? Коли нарешті з нами будуть обходитись, як із людьми, а не як зі скотиною? Коли доб’ємося ми собі людських прав? Тоді, товариші, коли ми навчимося приймати близько до серця інтереси своїх товаришів, коли ми кожну образу, яку завдають одному з нас, будемо вважати нашою спільною образою, тоді ми зрозуміємо, що, вдаривши одного робітника, начальство принизило й образило всіх нас…

До мене нахилилась Віра Крижанівська і шепотіла, наче не дослухаючись до Тебе; але шепотіла про Тебе, такого далекого і належного всім цим живим і полум’яним душам з корабельних майстерень.

– Це, Ларисо Петрівно, типовий революціонер-романтик. Ви ж таких уподобляєте. Дуже нервовий і вразливий, він із-за цього Шума підняв цілу бучу в нашому Комітеті й добився свого – завтра буде страйк.

Мержинський.Товариші! Невже ми залишимо непокараним цей звірячий учинок начальства? На наших очах ледь не вбили товариша – невже ми будемо тільки ойкати та охати? Невже нікому з нас не стане соромно за свою байдужість? Ні, заради своїх людських прав, заради своєї честі ми не повинні допускати, щоб наші права і нашу особистість топтав ногами всілякий вискочка, – ми ж не стадо овець, що, злякавшись пса, розбігається на всі боки. Ми ж люди, чуєте, ми ж усе-таки люди, ми чесні трудівники, що своїм потом і кров’ю утримують зграю хижаків, які над нами насміхаються і вважають згірше скотини! Годі терпіти! В кого є совість, кому дорога своя честь, хто не розучився ще розуміти образи, – повстаньте всі як один, і чим би вам не загрожували, що б з вами не витворяли, не беріться за роботу доти, доки не буде усунуто Свиридова – він принизив кожного з вас. Страйк – ось така буде відповідь.