Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Ми гуляли втрьох в університетському саду – Ти, Віра Крижанівська і я. Після повороту з Берліна я світ сприймала якось наче наново роджена, жартувала, сміялась. Із собору виходила пара – він, молодий красень, певно студент, і молода в білій фаті – після вінчання.

Ця пара спонукала Тебе і Віру Крижанівську до розмови, в яку я втручалась лише з обов’язку, але слухати її було нестерпно тяжко.

Рухи Віри Крижанівської були схожі до тої чарівної, трошки сталевої грації, яку має, на мою гадку, тонка іспанська шпага. Від її «королівських» жестів маленька постать наче виростала і поважніла. І голос її при тому ставав одважним і гордим.

Я відчувала, що в підтексті цієї розмови найкраще розбирався Ти, та й, може, чи не спеціально для Тебе вона викладала свої погляди на шлюб аж надто прозаїзовано і суворо.

Крижанівська.У наші часи мусить бути поділ праці. Ще не настав час, надто для жінки, щоб із середньою людською силою можна було вести громадську боротьбу і вкупі з тим жити для свого подружжя, стільки обов’язків не можна врівноважити.

Ти боронився, та надто приречено.

Мержинський.Ну і нехай вони будуть неврівноважені. Я ж, наприклад, не вимагав би від своєї дружини, щоб вона сиділа та хати гляділа.

Леся.Однак же треба комусь і хати глядіти, щоб вона не стала пусткою і не спротивилась обом господарям.

При сьому Крижанівська посміхнулась, а Ти пригадав слова з народної пісні.

Мержинський.«Та сам би я й по водицю ходив, свою милу за рученьку водив».

Крижанівська.Шкода мені вас на таку роль, і… певне, се така вже наша вдача жіноча консервативна, але я принаймні не люблю занадто хазяйновитих чоловіків, якось воно у них ще прозаїчніше виходить, ніж у нас.

Мержинський.Ну, се пусте, можна ж зробити поділ праці домашньої, і значить – повну рівноправність. Невже й сього не допускає «жіночий консерватизм»?

Крижанівська засміялась:

– Ой Сергію… Дивіться, Лесю, який він химерний. Сам за студентські роки як слід чаю не навчився наливати, а говорить про поділ праці. Дилема така: або нехай жінка господарює, або нехай хата буде пусткою.

А Ти не давався.

Мержинський.І нехай буде хата пусткою! Невже хатній комфорт вищий від усього? Та ні, се ж смішно! Я й не завважив би, яка та хата, аби ви в ній були!

Я була присутня при освідченні, і дітись мені було нікуди.

Крижанівська.Волію я, щоб мене саму зруйнувала любов, аніж щоб її зруйнували дрібниці.

Якими побожними очима дивився Ти на неї, атеїсте!

Крижанівська.Я знаю, з сього є один звичайний вихід: скинути все на білих рабинь. Але хоч би в мене й стало коштів на се, я не можу сього морально. Я вже одвикла, щоб на мене робили, та, власне, й не звикала ніколи…

Крижанівська була і сьогодні в простому, немов чернечому, убранні своєму, в тому єдиному чорному вбранні, що служило їй і для паради, і для життя, і для жалоби. Мені було трохи незручно за свої святкові українські строї.

Крижанівська.А що ви, Лесю, скажете про молоді подружжя?

Леся.Трагічна річ – сі молоді подружжя: це два каторжники, скуті одним ланцюгом… Холод проймає, як подумаю про те… Краще вже бути одинокою та тішитись хоч тією думкою, що нікому світ не зав’язаний моїми руками.

Я говорила зарізкіше, ніж думала, але сама ситуація спонукувала мене до різкості. Ми йшли поволі до Володимирського собору. Молилися бабці – прийшли з навколишніх київських сіл, стояли на колінах старці. А молоді були гарні, дітись від того було нікуди.

Леся.Тільки скажу я вам, що каяття не єсть fatalità (рок, фатальність – фр .) кожного подружжя. Ось запитайте мою любу дядину Людмилу Михайлівну Драгоманову, як би вона розпорядила своїм життям, коли б їй його вернули назад. Можна носити спільні кайдани, і важкі кайдани, і все-таки бути не двома каторжниками, а двома друзями…

У соборі бив поклони дивовижно красивий прочанин з довгою сивою бородою, з молодими, ще темними бровами і якимись владними очима. Я задивилась на нього. Віра Крижанівська теж. Вона схопила мене за руку.

Крижанівська.Дивіться, Лесю, з якою гідністю він це робить – ніби Бог має молитись йому, а не навпаки.

Старий щось вимагав від Бога твердо і недвозначно:

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа… Господи, чого ти громом не поб’єш їх, іродів…

Тебе аж стрепенуло од нашого захоплення цим сивобородим прочанином, може, Ти віддячував сам собі за почату розмову – освідчення, чи що, але Ти був сердитим. Я вперше бачила, як Ти сердився на жінок, Ти, лицар і людина архіделікатна.