Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Мержинський.І як ви можете цим захоплюватись?! Чим глибша віра, тим вона страшніша. Глибинну ілюзію важче викорінювати в людині. Доки люди віритимуть, ми будемо пропадати в темряві. Я можу ще зрозуміти Ларису Петрівну, вона поетеса, але вас… Віро Григорівно?!

Крижанівська заспокоїла Тебе легким кокетливо-материнським усміхом. А на старого заглядались старці і прочани, монахи й молоді курсистки. Був він земним Саваофом, якому не міг догодити Саваоф небесний…

…Поїзд вирвався на рівнину. Пробивався світанок. Матовою жовтизною світилися болота. Дерев’яні церковці підіймалися над хатами, з ґонти капотів дощ. Де дітися моєму голосу, який уже висох від туги, сльозами пропечений:

Мій друже, мій друже, нащо Твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук Твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою…

Це було в Зеленому Гаю під Гадячем. Я потерпала за Кобилянську – вона залишилась позаду з професором, а вже його здібності були мені відомі.

Мама не могла нахвалитись буковинською гостею:

– Ти бачиш, Лесю, Кобилянська всіх уміє очаровувати – що то значить європейськи відома письменниця, не те що ми з тобою – провінціали. Ведемо господарство, рахуємо, платимо, будуємо, а як ніч дозволить, то й за вірші беремося.

Мама нарікала на свою долю. Та я знала, що в Кобилянської не ліпша. Просто підійшла, притулилась до мами, лице до лиця.

А тут і панна Ольга з професором надійшли.

Кобилянська.Ви знаєте, панно Лесю, а ваш знайомий професор Берковський справляє дуже пристойне враження.

Вони приїхали разом – професор Берковський добирався з панною од Гадяча, де має літню віллу. За кілька годин їзди панна Ольга вже була очарована.

Леся.Як же ви з ним порозумілися? Ви ж по-російськи не знаєте?

Кобилянська.Пан професор зволили розмовляти по-німецьки. Ми з ним ще в Києві познайомились – на з’їзді.

Візити пана Берковського для нашої родини завжди були прикрими. Що ж принесло його сьогодні? Адже Ти був на хуторі вже кілька тижнів, і навіть мама зауважила, що за нами постійно наглядають. Та щось на звичайне філерство тут не скидалось – надто поважною особою був особливий приятель губернатора Драгоманова. Сиділи всі коло столу. Мама з Лілею бігали коло гостей, Михайло скоса позирав то на Берковського, то на Тебе – якась повна несумісність присутності двох таких різних людей дратувала його, як і мене.

Кобилянська.Один дуже симпатичний директор імператорського музею в Москві, якого ми застали в професора Антоновича, говорив, – це я чула на свої вуха, – що їм, ученим-росіянам, встидно за вчинки російського уряду проти українців.

Леся.Всі ми, панно Ольго, живемо під павутиною. Я думаю, під дамокловим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почуває, а тут, у цьому царстві, часом собі злиденною мухою здаєшся.

Берковський, вправно орудуючи ножем і виделкою, граційно ворушив жовнами і говорив докладно і терпеливо.

Берковський.Бачите он, Ларисо Петрівно… Коли словенці, лужичани, морави, навіть усілякі «штокавці» і «чакавці» могли користуватися своєю рідною мовою під час засідань з’їзду, як можна було позбавляти цього елементарного права наших найближчих закарпатських братів? Це було, звичайно, національною нетактовністю, грубою образою. Бо ж галичани просто не володіють російською літературною мовою, чи не так, вельмишановна Ольго Юліанівно?

Мержинський.Шановний професоре, ви мусите знати, що буковинці – не галичани, галичани – не закарпатці. Та й не об тім річ – за галичан, як кажете, ще б ви поратували, щоб перед світом порядним виглядати, а де ж ваш голос за мову того народу, серед якого ви живете і хліб, з рук якого, їсте?..

Папа вже невдоволено захмикав, Ліля наливала, подавала, припрошувала, а тут Тобі на виручку прийшла мама.

Мама.Ви знаєте, професоре, пан Мержинський завжди зарізкий. А тут він ще й за даму заступається…

Берковський.Я вас намагаюсь зрозуміти. Але давайте-но подивимось на речі об’єктивно. Для галичан малоруська мова не тільки рідна, але й офіційно визнана мова, це мова літератури, науки і школи. Наші «вчені» своєрідно поставились до неї, і їхня «наукова совість» дала архіцікаву відповідь на це питання питань: «малорусский язык – совсем не язык и даже не наречие, а какая-то „мова“ (с ироническими кавычками)». Тому її неможливо допускати на засідання вченого з’їзду.