Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Сергій.Я не сиджу в тюрмі, як вони, мені не розбито голову прикладом, не розпорото живіт штиком, не прострелено груди кулею, мене навіть у солдати взяти не можуть, я – сухотник.

Леся.Ну що се ви справді! Що за самобичування?! Без самогризіння і самоїдства: вже і життя немає, чи як? Я ж знаю: вас просто сховали сюди.

Я помітила, що візник більше слухав нас, аніж співав. Прикусила язик.

«Баришні з татарами» зустрічались нам раз по раз. Наш візник-татарин насмішкувато щось говорив до своїх одноплемінників, ті одбувались одним-двома словами. Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, які звуться «Червоні шапочки», або ж «Баришні з татарами», що їздять з ними сам на сам у гори, мають не найліпшу славу.

Сергій.Неврастенія. Авжеж, неврастенія. Я навіть чую типовий біль у потилиці, шиї та межи плечима, а в тім’я мов щось пече.

Леся.Се ж і є перевтома, звичайна перевтома від думок, від монотонності ялтинського життя і від нервовості. Звідси і різні псевдогалюцинації. Ну от… Сниться мені якось, що йде моя «Блакитна троянда» на сцені і головну роль граю я сама (хай мене Бог боронить). Акт перший. Антракт. Другий. Третій. Четвертий. Публіки не чути. Врешті фінал. На сцені чогось темніє, завіси не спускають. Я врешті, хоч се мені по ролі не полагається, питаю: «Чому не спускають завіси?» Хтось відповідає саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партері – Аравійська пустеля, порожні ложі чорно позіхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилася з дзвінким мовчанням!.. І я в розпачі кричу: «Свисток, усе царство за свисток!» Розумієте, Сергію Костянтиновичу, уже не оплески, а хоч свисток!.. Але і сей мій розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустелі…

Ти мовчав. А шлях був крутий і битий. Лишились унизу рясні кучеряві сади-виноградники.

Пропали лаври і пишні магнолії. Минулися розкішні намети платанів. Бовванів здалеку останній кипарис, густо повитий плющем.

– Наші земляки, – показав Ти на білі берези, що ясніли серед яворів і темних дубів. Фаетон підіймався все вище і вище. Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі, потім не стало жодної рослини живої.

Крейда, пісок. Над шляхом нависло неплідне та голе каміння – червонясте, сіре. Сухо, ніде ні билини – усе задавило каміння. Сонце палить крейду. Вітер порох здіймає, задуха.

– Се наче дорога в Нірвану.

І раптом Твій поклик – ми на вершині.

– Saxifraga.

– Ломикамінь, – повторюю я.

На шпилі, на гострому сірому камені, горить вогонь великої пломінкої квітки – краплі роси блищать на дні свіжих пелюсток.

– Я шаную її, Сергію, більше од пишного лавра. Ломикамінь – це моя квітка, квітка таких поетів, як я… Та як мені соромно «тільки писати» в той час, як люди «живуть і гинуть», як мені прикро, що моя робота така безпечна. І дітись від себе я не можу.

Ти заквітчав мою голову ломикаменем і поцілував у чоло, як малу дитину. В мене сльози вже підкочувалися до горла, коли заплакав Ти.

– Ах, ще ся вічна комедія перед самим собою, сей страх «сентиментальності», «бабства», як се безглуздо! Давні герої плакали не соромлячись і, проте, були справжніми, щирими героями. А ми? Тільки над сльозами і маємо владу, більше ні над чим…

Я не могла всього зрозуміти, що творилося в Твоїй душі, але вона не була ніколи такою близькою до мене, як тоді, і водночас такою далекою, як отам, на Ай-Петрі. Стояли в тіні скелі змучені коні. Наш татарин-візник заховався од нас за камінням і витягував свою монотонну пісню так скорботно і протяжно, що мені стало моторошно…

… Поїзд рвався крізь ніч, крізь станції і полустанки, я не могла заснути, дощ зі снігом періщив у вікно, крізь ритми коліс рвався мій голос до Тебе, захлинався, повний Тобою:

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідпорно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, мій любий друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя?

…Один справжній тріумф пережила я тоді. Сталося це в так званому Літературно-артистичному товаристві на Рогнединській вулиці. Відзначали століття з часу виходу в світ «Енеїди» І. П. Котляревського й одночасно цим відзначали століття нової української літератури. У доволі просторій, але низькій і задушливій залі товариства людей набилося вкрай. Вже наприкінці вечора вийшов на естраду сивий Михайло Петрович Старицький. Я знала, як він блискуче володіє рецитованим словом, але це було до всього ще і МОЄ слово. Завмер зал. Я чула тільки голос свого серця. Ти був поруч.