Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

І тут на вільне місце поруч зі мною сів Ти, трохи віддаля, але все ж якось приурочено, ніби змовницьки усміхнувся до мене. Букет білих квітів Ти поклав поряд. Я спершу знітилась, надто схоже це було на неоковирні зальоти якогось столичного панича, але усмішка Твоя відразу роззброїла мене. А тут і голос Твій, чистий, але з сухотним хрипом, вивів мене із чистісінького замішання.

– Аж нарешті я вас піймав. Уклін вам від Павла Лукича Тучапського.

Десь Тебе я ніби бачила, але де і коли – годі було тоді думати.

– Рада познайомитись. Лариса Косач.

– Сергій Мержинський. Вас я давно знаю: я приятель вашого брата Михайла, колись ми гуртом були у вашім домі. Михайло вічно вас розхвалює.

– Бачите, то неправда, що не можна бути пророком у рідному краю, можна ним бути навіть в очах рідного брата.

– Брат ваш, сам того не примічаючи, звик вимірювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Він математики ні в зуб не знає».

– Увійде в хату й патетично кричить: «Чудова річ – диференціали».

– От бачите, так і познайомились ми без етикети. І я маю свою «математику»: все Сибіром міряю, отак придивляюсь до людини і думаю, чи годна вона за свої переконання Сибіру понюхати, коли годна – ото людина!

І Ти знову посміхнувся, але вже вибачливо, бо така гроза кашлю стала тіпати Тебе, аж мені моторошно зробилось. Це вже тоді було.

– Я бачу, Ви маєте он свій Сибір – у грудях.

– Ет, то пусте! Знаєте що, давайте-но я вам щось покажу! Чого нам тут чапіти?

Пара за парою проминали нас, із подібними жестами, з подібним сміхом… Часто сміх той перебивався кашлем, а очі світились, і обличчя палали – може, від веселощів, може, від задухи, а може, від сухот? Се ж була курортна публіка. Вона прибула сюди, щоб залишити морю і горам свої болі, щоб визволитись від своїх недуг. Чи визволиться ж? І що визволить її?

Ти найняв човен з вітрилом.

– Куди ж правити? – запитав.

– Просто так… – І я показала рукою на обрій.

Вітрило напнулось, хвиля загомоніла – і човен помчав прудко, мов чайка морська; перелетів затоку, поминув мол і загойдався широкими розмахами.

– Се ми виїхали на чисте, як кажуть моряки. А знаєте, Ларисо Петрівно, мені сьогодні так задушно було, так дихати було нічим, а тут, коло вас, якось полегшало – від вас вільнішим духом віє, правду каже Тучапський.

Саме на ці його слова вітер доніс мідяний гук військового оркестру, потім уривок солдатської пісні з лівадійських казарм – десь од царської резиденції.

– Ви кажете, що від мене вільнішим духом віє, – може! Дай-то Боже! Але якщо правда, то мені коло вас… ну, у вашім колі, товаристві друзів Тучапського… ну, знаєте, так, як я була колись на чужині й це почувала… щось схожого… зараз вам скажу.

Править не треба було – вітер і хвиля гнали самі. Човен то здіймався високо, то спускався низько, м’яко і лагідно перебираючись з хвилі на хвилю, а я сповідалась. Сповідалась людині, з якою щойно познайомилась, але щось було в цій стрічі сильніше від мене, щось владніше за мою волю, за мій не дуже-то відвертий характер. Я сповідалась, десь у глибині душі відчуваючи, що такого зі мною не бувало, щоб так якось раптово, наче зненацька.

– Там так, от хоча б у Відні, там я почувалась якось вільніше. Ніколи й ніде я не почувала, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома, тут, були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як там, у вільнішому краю. Знаєте, мені не раз видавалось, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, натерті кайданами та ярмом неволі, що всі бачать тії сліди, і мені соромно за себе перед вільним чужим народом. Бачте, чого сором, – того сором, що у мене руки в кайданах, але серце і думка вільні, може, вільніші, ніж у тих людей. Тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором.

Ми довго зоставались на морі. Вже й смеркання згасло і темна ніч розкинула своє шатро над морем.

– Темна ніч – зараз море горітиме, – сказав Ти.

І справді, за стерном затремтіла блакитна фосфорична смуга, весла кресали вогонь. Ти мені дарував сьогодні відомий феномен фосфоресценції моря. Моя душа горіла так само – я вже свідомо прагнула невідворотності.

Я набрала рукою води, підкинула вгору – і блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфіни плескались, збивали на чорній воді гейзери світла. Летючі зорі падали в море. Берега не було видно в темряві, тільки далеко горіла громадка огнів, мов стожар.

– Ви мені – море, а я вам – гори, – сказала вранці. Найняли візника і поїхали на Ай-Петрі. Спочатку минули місто. Море вже не було вчорашнім, воно вже не світилось, не грало, не переливалось. Розгнівана хвиля викидала на берег лушпиння, затички, старі черевики й усякі злидні людські – вчорашня гармонія палаючого моря розбилась.