Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

– Просю я вас за це дуже ґречно, аби-сте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові його волю.

Кум Михайло розводив Івана:

– Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порядний чоловік, не лізли натарапом на нікого, нікому не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали. Ой ні! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на святу неділю не минуть.

Отак Михайло Івана розраджував.

Почалась справжня пиятика, справжньої ще не було, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопів.

Господар припрошував:

– Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто мене любить, то той буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилою, а ви ще порцію горівки зо мнов не випили. Заки ще в своїй хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто мене навидить, той буде також.

П’яний уже, Іван кричав до музики, до скрипаля:

– Грай, грай, мой, заки я в своїй хаті! – Торсав молодих, підохочував до танцю, сам пристукував. – Мой, маєте так танцювати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилося!

У хаті всі пили, всі говорили, ніхто не слухав. Бесіда йшла сама до себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер. Кум Михайло діда Івана заговорював, сусід Гьоргій собі підтакував, старий Петро підкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.

Михайло:Як-єм його випуцував, то був випуцуваний, котре чорний, то як сріблом посипав по чорному, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м грошей мав, ой, мав, мав!

Андрей:Коби-м учинився серед такої пустині – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дикий звір, лиш не видіти б ні крамарів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалося, що-м пан! А ця земля най западеться, най си і зараз западе, то б не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрягли, а нам кусня хліба не дають прожерти… Е, коби то так по-мому…

Гьоргій:Ще не находився такий секвертант, аби що з нього стяг за податок, ой ні! Був чех, був німець, був поляк, г… пробачайте, взєли. Але як настав мадзур, то й найшов кожушину аж під вишнею. Кажу вам, мадзур – біда, очі випечи – та й гріха за него нема…

Всякої бесіди було багато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.

У шум, гамір, і зойки, і жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, ніби і в горлі мозолі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз по раз зупиняється на кождім ярочку і дрижить подертими берегами, як перед смертю.

Іван та Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть в гості.

Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували.

Діди ловилися за шию, цілувалися, били кулаки в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жодного слова вимовити.

– Ой Іванку, брате!

– Ой Михайле, приятелю!

Пісня стелилася, аж чад в очах стояв.

Син торсав за рукав:

– Дєдю, чуєте, то вже час виходити до колії, а ви розспівалися як за добро-миру.

Іван на нього так дивно витріщив очі.

Син побілів, подався назад.

Дід поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки, взяв її за рукав.

– Стара, гай, машір – інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й підемо панувати.