Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

– Геть продажну пресу! Геть продажних писак!

І раптом у новенькому трамваї, що курсує раз по раз перед нами, бачу її – елегантну красиву жінку з виразним блідим обличчям, у чорному пальті й гарному витонченому капелюшку, оздобленому сірим тюлем. Так, це вона, вона , вже кілька разів їздить трамваєм, спостерігаючи демонстрацію. Її руки з тою чарівною, трошки сталевою грацією, як у тонкої іспанської шпаги. Вона раптом підводить голову ще вище, видно, стає навшпиньки і робить той рух рукою і станом, який добре по знаку всім Твоїм товаришам («королівський жест», – жартував, було, Ти). Від того її руху маленька фігура раптом наче виросла – вона махнула білою хустинкою і зразу ж сховала її в брунатній муфті… «Пора кінчати!» – напевно, говорив той жест.

З боку університету, з Володимирської, вже сунули козаки…

А вдома, що вдома? Перед будинком сиділи на лавці два шпики й лузали насіння – і це в дощ, у мжичку. Мені так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.

Та я їду до Тебе, їду!

У мами завжди був приємний холодний вираз у Твоїй присутності, одвертання погляду, відповіді крізь зуби, затуляння себе газетою або книжкою. Се вже, я бачу, почалася знову «ревность» материнська. Се прикро, і тяжко, і фатально, що жодна моя дружба, симпатія чи любов досі не обходились без цих отруйних ревнощів.

Мама.Ти себе занапастиш! Я проклинаю!..

Леся.Мамочко, мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не може нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або нашкодити і більше ніхто… Ніхто, чуєш?

Мама.Адже він приречений… Лесю, дитино моя!

Леся.А хто міг би мене, мамочко, одвернути, щоб я не була з Дорою при її дифтериті? Хто, питаю? Хто був би винен, якби я тоді заслабла? Я думаю, ніхто. Так і тепер. Коли вже хто буде винен, то я сама…

Мама.Я проклинаю. Так, так, проклинаю…

Леся.Ти візьмеш назад те страшне слово «проклинаю»?! Забери його назад. Таточку, нехай вона забере слово.

Не могла я вже стриматися більше. Внутрішнє ридання котилось у мені знавісніло. Я стиснула кулаки, вдарила ними об бильця крісла раз, удруге, втретє – руки не боліли. Папа забрав маму, що захлиналась у риданні, а я казала вже сама собі:

– Я зовсім щиро признаю , що я дуже-таки винна, що я завдаю всім стільки турбот, та я інакше не можу, не можу, і все, – вже й так я досить «проклята» тією Мойрою, чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня».

Я їду до Тебе, Сергію! Я вже їду!..

По перону бігали люди з мішками, проходили пани з панями, під’їздили візники. Коли вже я сідала, коли прозвучали удари станційного дзвона, очі зафіксували людину, яка вперто стежила за мною. Так, я й не сподівалась, що поїду без «хвоста», але не гадала собі, що це так буде просто й недвозначно. Здається, й молоденький тип навіть ніяковіє трохи.

Просвистів обер-кондуктор, відповів йому паротяг. Зелені, жовті, сині рушили з Києва.

Їду до Тебе, Сергію.

І за дорогу все промайне перед очима: і перша зустріч у Ялті, і нічне палаюче море, і моя перша сповідь перед Тобою – сповідь з першої зустрічі. Зашумить дубовим шумом Зелений Гай під Гадячем, і спогадається моє берлінське лікування з невсипущою думою про Тебе. Вагонні ритми так навівають спомини. І всі ці спомини будуть у якомусь тумані, в якомусь дощі, в якійсь мряці несусвітній. То цілком зрозумілі, то уривчасті. Вони принесуть мені Тебе, якого знала досі, а не Тебе, до якого їду.

І що мені до того, коли в моїй дорозі до Тебе завжди супроводжуючі, завжди «архангели» – охранка турбується про нас, як мати рідна.

Іду до Тебе! Виручати Тебе з рук Смерті й віддавати в лапи охранки?! Чи з охранки віддавати в невблаганні руки Костомахи?!

З’явися мені таким, яким уже не будеш…

У саду було тісно. Ятки, побудовані навмисне для лотереї і добродійного базару, звужували і без того не дуже широкі алеї – люди ходили парами і гуртами, штовхаючи мимохіть одні одних.

Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки загойдалася швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею, колеса з лотерейними білетами закружляли, як млинки. Гамір людських голосів змагався з музикою. Стало ще тісніше, якось паморочно… Я сіла на перше місце, яке трапилось. Коло мене сиділа якась дама в жовтогарячому вбранні, що голосно розмовляла зі своїм кавалером по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом.