Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Сотні робітників на човнах і на дебаркадері, біля стапелів корабля, на риштованнях глухо кричали, перемовляючись: «А де іменинник, а де Шум? Шум!» Великий пароплав знову проплив поряд, усі принишкли, але ідея страйку вже заполонила кожного. Віра Крижанівська по-товариськи обціловувала Тебе, а я охолоджувала гарячі руки в нічній дніпровській воді, терла собі скроні і чоло…

…Поїзд зупинився, очікуючи на зустрічний. В темряві бігали ліхтарі залізничників, миготіли один перед одним. Ось прочахкав паровоз, ударив станційний дзвін. Моя ж дорога до Тебе не переривалась, не зупинялась; до Тебе ще було далеко – Ти жив у моєму голосі, у моєму шепоті, що лишався із сичанням грудневого дощу, із завиванням поліського вітру, з биттям мого серця:

О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись. А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила Тебе! Я бачила Тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до Тебе всею душею, як сплакана дитина йде в обійми того, хто її жалує.

А вже коли я сиділа, Ліля могла мене вивезти в колясці. Так ми гуляли Берліном. Німці карнавалили. В неділю ввечері йшов дощ, але це мало кому пошкодило, всі карнавали дощ ніби підстьобнув. Тріскіт барабанів, бубнів, тамбуринів, свист і виск флейт, кларнетів – і над усім пісня розмаїта. Укоханий рефрен, підхоплений тисячею горл: «Immer, immer, immer gut!» (Завжди, завжди, завжди добре! – Нім .).

Лілея.А Сергій Костянтинович якийсь як не з сього світу, наче чимось ізсередини просвічений. Кривинюк – міцний, він же весь наш клан покорив. І що мені діяти?

Леся.Є таке, коли людина мусить зважуватися сама, не питаючи нічиєї ради, треба мати таку одвагу. Маєш?

Лілея.Знаєш, сестричко, мені інколи здається, що він мене так мало любить. А мені хотілося б чогось шаленого, дикого. Я ж його…

Леся.Ой Лілеє, ти ще таке дитя. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомо «измерений». Треба тут чогось іншого, нематематичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи , люби, скільки можеш. Тоді менше буде жалю – вір мені, – ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо завтра не завжди приходить…

Лілея.Ой Лесю, тобі так усе ясно і просто.

Леся.Гірше нікуди, так просто. Як бачиш, се дуже мало схоже на тверду пораду старшої сестри, але ти знаєш, що твоя сестра часто буває без вина п’яна і тверезість не належить ні до моїх цнот, ні до моєї професії. Я тільки буду щаслива за тебе , коли ти будеш щаслива. Будь хоч ти щаслива, Пуцику.

Лілея.І ти будеш, і ти… Я так вірю, що будеш. Мержинський поправиться, а ти вже ось танцювати в мене на весіллі будеш – все так удалося нам у Бергмана, тільки ти не плач, ну не плач.

Леся.Ой Пуцику. Мені аж смішно думати: «твоє весілля», «твої дружки», коли подумаю, що все-таки ти і Пуцик, і Путільда. Але ж правда, що ти і Лілея, ще й навіть лілейная. Се дуже важно і поважно! Дай-но, нахились, я тебе поцілую – будь веселе і щасливе, і «легкомисленне» (се головне!)…

А вулиці шаліли, а в них, як у казані, кипіло, сипалось конфеті, з вікон у діл, з долу у вікна летіли serpanta, цілі балкони були обкручені цими паперовими стрічками. В ресторанах ніде повернутись, грала музика, публіка танцювала за столами або сидячи, узявшись за руки, підскакувала на стільцях – місця не було. Через голови, понад столами, летять serpanta і обкручують танцюючі пари, одне одного лоскочуть по обличчях пав’ячими перами, ляскають паперовими віялами, сиплють конфеті.

Одна паперова стрічка зачепилась за мою коляску – і ми празникували.

…На одній лісовій станції, сховавшись од мороку ночі, коло ліхтаря сиділо троє: два жандарми і третій, видно, студент – упізнала по синій околиці кашкета. Поїзд ковтнув і його – безіменного, і їх – жандармів. Ліси летіли безкраї за вікном, сну не було, моторошність оповила душу: чи Ти мене впізнаєш:

Се нічого, що Ти не обіймав мене ніколи, се байдуже, що між нами не було і спогаду про поцілунки. О, я піду до Тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з Тобою я не сама, тільки з Тобою я не на чужині. Тільки Ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, Ти здіймеш своєю тонкою рукою – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, Ти проженеш променем Твоїх блискучих очей. Ой, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…