Олександр Іванченко - Дорогами Маклая

Запам'ятаймо це ім'я, читачу — італійський ботанік і зоолог Бекарі. Далі ми з ним ще зустрінемось.

Нині — Сулавесі.

Амок— поширена в Індонезії форма нервового чи психічного розладу: хвору людину поймає шал, вона біжить вулицею і вбиває першого-ліпшого, хто їй трапиться назустріч; за старим звичаєм, такого недужого позбавляли життя. (Примітка автора).

Напади пропасниці.

Кочового.

Піщаного берега — по-малайському.

Правильно — боласи: дві важкі свинцеві кулі, прикріплені до двох кінців скрученого втричі ременя завдовжки приблизно з метр. Індіанці Патагонії, а потім і європейці, що поселилися тут, користувалися боласами для ловіння гуанако, кидаючи їх з великої відстані в задні ноги тварини, в такий спосіб триножачи її, а точніше, просто перебивали ноги. Далі бігти тварина не могла. (Примітка автора).

Очевидно, Маклай так зжився з цими думками, що вважав їх само собою зрозумілими, тому й не надавав їм особливого значення. А тим часом такий погляд на роль праці в житті людини здається природним і єдино правильним тільки нашим сучасникам, які вже в школі вивчають роботу Фрідріха Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину». А тоді, сто років тому, нічого такого світ ще не знав.

Газета Марата називалася «Друг народу».

Кілька вцілілих номерів «Друга малайця» зберігаються в бібліотеці президента Індонезії.

Колоніальна столиця Західного Іріану, тепер — Котабару.

У папуасів жінка може вимовити вголос тільки синове ім'я. До інших чоловіків, у тому числі й до свого чоловіка, вона мусить звертатись інакомовно.

Великий птах, схожий на страуса.

Зруйнований, найчастіше вибухом, кратер вулкана.

Папуаси вимовляють це слово достоту як на Рязанщині. Але навряд чи так вимовляв його Маклай. Транскрипція «по-рязанському» напевне виникла стихійно. Як я помітив, звуки «є», «йо», «ю» і «ш» новигвінейцям даються важко. Як правило «є» міняється на «е», «йо» — на «я», «ю» — на «у», «ш» — на «х», а «й» взагалі пропускається.

Спеціально для довідки вченим-миклухознавцям: виходячи з новогвінейських словничків Маклая, слово «араль» вони відносять до діалекту жителів села Бонгу на північному сході Нової Гвінеї. Воно, одначе, в такому ж значенні побутує, виявляється, і в іріано-малайському діалекті берега Мортімер. Добре воно знайоме і всім нам — Аральське море. Правда, в цьому випадку його значення я не знаю. Чи не Лукоподібне?

Мовою прибережних західних іріанців «жінка» — «ньоня», «дівчина» — «нона», як у малайців, а «кам'яна хатина» — «рума-бата», але хатину Маклая називають «гітан-таль». Це свідчить про те, що перші такі хатини були побудовані, очевидно, не в Західному Іріані, а десь на сході острова. Тільки звідти могли прийти також слова «нанглі» й «дундерла». Отже, твердження багатьох дослідників, що східні й західні новогвінейці між собою ніколи не спілкувалися, судячи з усього, не зовсім правильне.

У багатьох ця легенда, мабуть, викличе усмішку. Вона, звичайно, наївна, але в ній є важливий момент — живий приклад того, як у народу, який віками жив в умовах первісного комунізму, коли прийшли цивілізовані грабіжники, починає пробуджуватись почуття соціальної несправедливості. «Жорстоке ставлення європейських завойовників до остров'ян Океанії, — говорив 1886 року Миклухо-Маклай, відповідаючи на запитання кореспондента австралійської газети «Трібюн», — буде тримати остров'ян у страху й покорі тільки деякий час, поки вони не усвідомлять, за чий рахунок білі колоністи збагачуються. Можливо, спочатку ця свідомість проявиться з притаманною народам Океанії наївністю, та потім вона неминуче призведе до відкритого соціальною протесту і боротьби за визволення пригноблених». Весь подальший хід історії підтверджує цілковиту слушність Маклая.

Наскільки можна судити з моїх спостережень, соціальне становище жінок берега Мортімер у порівнянні з чоловіками незавидне. Вони виховують дітей і обробляють поля, готують їжу і доглядають домашніх свиней. їхній обов'язок ловити рибу, збирати й переносити з городів додому дозрілий урожай, плести рибальські сіті, циновки… Словом, жінка робить усе, що забезпечує матеріальне життя всієї сім'ї. А чоловіки клопочуться тільки будівництвом хатин і рідко коли полюванням на місцеву дичину. Решту часу вони присвячують воєнним приготуванням, усіляким зборищам і влаштуванням різних культових обрядів, які для жінки табу. У жінок взагалі немає ніяких привілеїв. Вважається навіть, що життя дитині дає не жінка, а чоловік. Жінка тільки народжує дітей свого чоловіка. Не випадково в місцевій мові нема слова «мама». До рідної матері діти звертаються приблизно так: «Послухай, жінко мого батька…» Очевидно, ми бачимо тут розквіт первіснообщинного патріархату. Якщо це так, тоді культ Маклая, звільнивши жінку від примусового шлюбу, вже почав його руйнувати, і тому в соціальному розвитку даного суспільства це явище, безумовно, прогресивне.