Олександр Іванченко - Дорогами Маклая

Мені Ваша справа уявляється так: люди жили так довго під облудою насильства, що наївно впевнилися в тому, і ті, хто чинив насильство, і ті, кого насилували, що оці ось потворні стосунки людей, не тільки між людожерами й нехристиянами, але й між християнами, і є найбільш нормальні. І раптом одна людина під приводом наукових досліджень (прошу, вибачте мені за відверте висловлювання моїх переконань) появляється одна серед найстрашніших диких, озброєна замість куль і багнетів тільки розумом, і доводить, що все те потворне насильство, яким живе наш світ, є лише давній віджилий Humbug (обман. — О. І.), від якого давно час звільнитися людям, які хочуть жити розумом. Ось це у Вашій діяльності зворушує і захоплює, і тому я особливо бажаю Вас бачити й увійти в спілкування з Вами.

Мені хочеться сказати Вам таке: якщо ваші колекції дуже важливі, важливіші за золото, яке зібране досі в усьому світі, то і в цьому разі всі Ваші колекції, всі наукові спостереження ніщо в порівнянні з тим спостереженням про властивості людини, які Ви зробили, оселившись серед диких і вступивши в спілкування з ними і впливаючи на них самим розумом; і тому заради всього святого опишіть найдокладніше всі Ваші стосунки людини з людиною, в які Ви вступали там з людьми. Не знаю, який внесок у науку, в ту, котрій Ви служите, становитимуть Ваші колекції і відкриття, але Ваш досвід спілкування з дикими становитиме епоху в тій науці, якій я служу, — науці про те, як жити людям одне з одним. Напишіть цю історію, і Ви прислужитесь великим і добрим ділом. На Вашому місці я б описав детально всі свої мандри, відкинувши все, крім стосунків…»

Звичайно, Лев Миколайович, хоч який геніальний розум він мав, помилявся, радячи вченому відкинути всі його наукові спостереження й відкриття. Для Маклая це означало б відмовитися від головного, що він зробив у своєму житті. Однак до думки великого письменника він поставився дуже уважно:

«Дозвольте щиро подякувати Вам за лист від вересня 25-го і водночас прошу вибачити, що так довго не відповідав на нього.

Лист Ваш був не тільки для мене цікавий, але наслідок читання його вплине значно на зміст книги про мої подорожі. Обміркувавши Ваші зауваження і дійшовши висновку, що без шкоди науковому значенню опису моєї подорожі, ризикуючи принаймні видатися декому з читачів надто суб'єктивним і багатослівним щодо власної особи, я вирішив залучити в мою книгу багато того, що раніше, тобто до того, як одержав Ваш лист, думав викинути. Я знаю, що тепер багато хто з тих, які не знають мене достатньо, читаючи мою книгу, будуть недовірливо знизувати плечима, сумніватися тощо.

Та це мені байдуже, бо я певен, що найсуворішим критиком моєї книги, її правдивості, сумлінності в усіх відношеннях буду я сам…»

Під впливом тих європейських учених, які ставилися до нього доброзичливо, і Льва Толстого, а також інших російських письменників та вчених він вирішив відмовитись від свого первісного наміру написати тільки про наслідки своїх наукових спостережень і зробити два великих томи: один суто науковий, другий — описовий, розпочати роботу над якими планував після свого остаточного повернення в Росію 1887 року. Але в Петербург він повернувся зовсім хворий і невдовзі потрапив у лікарню, вийти з якої йому вже не судилося.

У день його похорону багато з того, що він написав по-російському, але не встиг опублікувати, його вдова в нападі нестямного відчаю вирішила спалити. Заставши її за цим заняттям, камердинер князя Мещерського Василь Кутуков силоміць забрав у неї лише якусь частину: 4 великі записні книжки формату зошитів, 16 кишенькових блокнотів і купу розрізнених аркушів. Потім, отямившись, вона віддала йому і молодшому братові Маклая Михайлові Михайловичу ще два великих зошити, малюнки, географічні карти, фотографії і відбитки журнальних статей російською та іноземними мовами. Усе це Михайло Миколайович відніс потім у раду Географічного товариства, яка, в свою чергу, передала одержані маклаївські матеріали своєму співчленові Каульбарсу для розбору й оцінки. Той розбирався цілий рік, після чого заявив, що без особистої участі автора щось зрозуміти в більшості його рукописів неможливо, бо вони так зашифровані, що доводиться годинами битися над кожною фразою й далеко не завжди розбереш її до кінця. Тут і суміш різноманітних мов, і скорочення, які не піддаються розшифруванню, і якісь самому богові та покійному авторові відомі «кабалістичні» знаки.