Олександр Іванченко: Дорогами Маклая

Предками сучасних голландців були європейські племена батавів, звідси — Батавія.

Індонезійське селище сільського типу, село.

Була різня, подібна до Варфоломіївської ночі. Загинуло близько десяти тисяч китайців.

Національна прямого покрою спідниця, яку в Індонезії носять чоловіки і жінки.

Приросток «рая» в одному випадку означає «велика», в іншому — «вулиця». «Сламат Маклай-рая» означає «вулиця Сламат Маклая».

Щось середнє між «пан» і «товариш». Двічі повторене слово в індонезійській мові означає множину.

«Зоря».

Презирлива кличка голландців.

Ясан— фантазія.

«Нічний метелик»

Яванська карликова голубка. Сіренька, непоказна пташка має надзвичайно красивий голос і легко піддається дресируванню. Індонезійські народні свята рідко відбуваються без змагань співучих перкутут.

Я нічна птаха (англ.).

Добраніч, хлопчику (англ.).

Скорочене від «бапак» — «батько», «татко» — ввічливе звертання до старого чоловіка. Звичайно називають не його власне ім'я, а ім'я старшого сина. Пак Судармоно — це щось на зразок «Іванів батько».

Змієподібний індонезійський кинджал,

Лідія Тинянова пише у своїй книжці «Друг із далини», що Микола Ілліч Миклуха не віддав старших синів у початкову школу, пояснюючи: «Устигнуть ще казенщини сьорбнути, хай дома повчаться». Але, як тепер з'ясувалося, було не зовсім так. Сергій і Володя у початковій школі навчалися і успішно її закінчили, а Колю тільки в одинадцять років, коли помер батько, насилу вдалося влаштувати на один рік у напівприватну петербурзьку школу при лютеранській церкві св. Анни, де викладання провадилася німецькою мовою.

Фахівці вважають, що з геніальних людей, навіть якщо вони народилися цілком здоровими й у ранньому дитинстві ні на що особливо не хворіли, розумовий розвиток потім значно випереджає фізичний. Як правило, в десять — дванадцять років їхній мозок працює вже так інтенсивно, що поглинає енергії незмірно більше, ніж її може дати організм без шкоди для свого загального розвитку. Тому вони часто ростуть кволими, невідповідність ніж розумовим і фізичним розвитком спричиняє за звичай хворобливу чутливість, безпричинну, здавалося б, апатію, пригнічену дражливість, яку бурхливо виявляти підліткові бракує сил. Саме в цей період вони помітно втрачають волю й взагалі інтерес до життя. Жадали в такому віці смерті Вольтер, Наполеон, Дарвін та багато інших геніальних людей. Це не випадковість, а певна закономірність. Зате потім, коли вікова криза подолана, воля до життя ніби подесятеряється і прагнення до наміченої мети стає тоді нездоланним.

Решту заарештованих було або віддано в солдати, або заслано до Сибіру під гласний нагляд поліції.

У збережених документах Петропавловської фортеці вказано, очевидно, тільки термін попереднього ув'язнення — 3 дні. Справді, воно тривало з 12 по 15 жовтня, але потім Сергієві й Миколі було оголошено ухвалу ув'язнити їх на 6 місяців.

Воно датоване 1 листопада 1861 року. Отже, Сергія і Миколу було звільнено не раніше цього дня.

Можливо, Валуєв став переслідувати родину Миклух ще й тому, що люто ненавидів О. К. Толстого, який справді опікувався нею. Знаючи курляндського цивільного губернатора, а потім міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва як махрового реакціонера, що прикидався лібералом, Олексій Костянтинович писав на нього гострі епіграми і склав віршований памфлет «Сон Попова», який поширювався в рукописних списках по всьому Петербургу. Валуєв тримав у залізному кулаці всю російську пресу, але йому було несила заборонити рукописну сатиру Толстого, і це лютило його.

Деякі свої перші листи з Гейдельберга Микола, мабуть, ще не звикнувши до нового прізвища, за звичкою підписував: «Ваш М. Миклуха».

Коли на сімейній раді Миклух у березні 1864 року було вирішено, що Микола має тікати за кордон, Олексій Костянтинович Толстой роздобув йому чистий бланк паспорта, підписаний калузьким губернатором Арцимовичем. У цьому паспорті можна було назвати його власника ким завгодно. Наприклад, калузьким міщанином, або купецьким сином, чи якимось різночинцем, що вийшов з дворянського стану. Тоді, маючи російський паспорт, Микола в будь-якому разі зберігав би за собою російське підданство. Та оскільки Миклухам здавалося, що для надійності псевдонім повинен звучати «по-закордонному», вони, не відаючи, чим це може обернутися потім, зупинилися на «уродженому в калузькій губернії іноземнопідданому». Тому, до речі, навіть у жовтні 1870 року, коли Миколі Миколайовичу давно все простили й він вирушав у свої перші мандри на «Витязе», йому знову довелося покинути Росію без російського паспорта. «У мене, — писав він, повертаючися з мандрів через двадцять років, — замість паспорта «відкритий аркуш», виданий мені Міністерством закордонних справ…» Щоб одержати нормальний паспорт, спочатку він повинен був через сенат узаконити своє нове прізвище, але для цього всі Миклухи мали стати Миклухо-Маклаями й таким чином підтвердити, що Микола Миколайович їхній кровний родич і тому е. російським дворянином. Таку складну процедуру їм пощастило здійснити лише в 1883 році.