Леонід Тендюк - Альбатрос — блукач морів

Проти сонця лисниться хвоя приземкуватої японської сосни, кучерявиться вруно. Внизу довкола — сіра хаотичність кварталів, де-не-де, ніби рукою живописця, кинуто осінні барви, і галасливі викрики кликунів біля велетнів магазинів; і масний дим лад сковородами, на яких смажать рибу, земляні горіхи, каштани. Мовби примара, велет-спрут, що сотає нерви, п’є живу людську кров, — багнисто-чорні щупальці диму над трубами металургійних заводів Сейхусьо. І може, тільки цього пагорба, де зараз стоїмо, не торкнувся життєвий бруд… На стіні сірого граніту барельєф Пуччіні, поруч скульптура жінки. Обійнявши дівчинку, вона показує їй на море. Це пам’ятник Міуру Томакі, відомій актрисі, яка дві тисячі разів виконувала роль мадам Баттерфляй.

І на подвір’ї, і в самому будиночку мадам Хризантеми од усього віє поезією, джерельною чистотою. Принаймні так повинно здаватися, відвідувачам.

З опери Пуччіні пригадується: вродлива японка закохалася в заморського офіцера, а той, обманувши, залишив її з маленьким сином на руках.

Самі японці трохи інакше розповідають цю історію.

— Колись давно, — мовив Кіно Сіта, — дівчину Охарусан за її кохання до чужоземного офіцера-християнина буддисти, переслідуючи, назавжди вислали з Нагасакі на безлюдний острів південних морів.

Наша провідниця Аяко-сан — втілення тактовності й уваги. Вона співала, замріяна й печальна. В її голосі й погляді відчувалася скорбота…

Кіно Сіта пошепки мовив:

— Аяко-сан — паша Баттерфляй: її теж залишив офіцер-американець. Залишив з маленькою донькою. Господар будинку, який ви оглядали, зрозумів, що з цього можна зробити бізнес. От вона й служить у нього.

І враз розвіявся романтичний ореол навколо мадам Хризантеми, чарівної квітки, серце якої від давнини й до сьогодні ошукують чужинці.

Поїздом добирались ми до Кобе. З Нагасакі він відходив о пів на п’яту вечора. Два радянських дипломати, товариші з посольства, їхали в Кобе у справах. З ними й відпустив мене капітан.

Зацокотіли колеса. Під їх перестук, мов на кінострічці, миготіли виднокола. Японія, навіть зблизька, — мініатюрна. Здрібнена, починаючи з поїзда, в якому їдемо. Такі у нас курсують на дитячих залізницях.

Гримкочуть віадуки, відлунюють тунелі, але це відлуння — смиренно тихе і до слуху долинає, мов крізь вату. Гать видовженою дугою — дві вузенькі стрічки, що блискотять на сонці, — підносить залізницю над навколишніми долинами:. Миготять скалки заток, чорніють плоти з густо повтиканими палицями. Неводи — не неводи. Нам сказали, що то ділянки штучного вирощування перлин.

Села туляться до скель: десяток-другий хатин. Біля них видовжена невеличка ділянка городу, у кінці, як у нас верба, самотіє пальма. І рисове пожнив’я нагадує осінні стерні в отчому краю, і скирточки рисової соломи розтривожують рій споминів. А тільки ти, хлопець-зірвиголова, з цих солом’яних карликів не з’їдеш від самого неба додолу, як, бувало, з’їжджав у дитинстві зі степових пірамід.

Коли ми, оглянувши Кобе, верталися назад, один з моїх супутників мовив:

— Їдемо з нами, не пошкодуєш: сьогодні зустрічаємося з емігрантами — нашими земляками.

Емігранти живуть у кам’яному лабіринті кварталів Ямо-Мото.

Знайти потрібну адресу в японському місті не так-то легко: вулиці назв не мають. І таксист добру годину катав пас, поки добралися до місця.

Товариші з посольства мали вручати подружжю Н. візи.

— Заходьте, панове, — запросив до кімнати сивобородий старець.

Не встиг це сказати, як його дружина, невеличка, згорблена бабуся, заперечила сердито:

— Та які ж вони пани? От і ми вже товариші. Доволі, за сорок п’ять літ «напанувалися» на чужині.

І заметушилася, підсовуючи стільці:

— Почувайте себе, товариші, як вдома.

Тісна комірчина ледве вмістила гостей. Господарі схвильовані, не знають, чим і пригостити.

За вікном — пальма, тінь імлистим віялом падає на шибку. І хоч пальма погойдується під вітром і тінь од неї ворушиться на вікні, вона здається лише декорацією — мертвою, безмовною красунею. А в хаті на полусканому етюді живуть і дихають повногрудо три білокорі берізки…

Людина без батьківщини — що птах без крил. Скільки блукає їх по світу, народжених під шепіт беріз, вогненним вихором закинутих далеко від рідної землі.

— На руднику я працював, на Уралі, — здалеку почав старий оповідь. — Жилу золотоносну шукав. Од Тагіла за двадцять верст. Чорноджерельний виселок був там, зараз, кажуть, Робітничим зветься. У лісі жив, тільки в неділю, бувало, приходив додому. Яке то життя! В лісі — гидь, здичавіння, а у виселок прийдеш — пиятика, мордобій жандармський… Під ружо поставили мене. Японець напав тоді на Росію. В Порт-Артурі був, на Електричній скелі, артилеристом. Олександр Степанов у своєму романі «Порт-Артур» гарно описав нашу батарею, про командира мого, Борейка, розповів. Багато наших полягло тоді, а я в полон попав. Під Осакою у в’язниці тримали росіян.