Леонід Тендюк: Альбатрос — блукач морів

Я вилетів на Далекий Схід.

Крізь густе, підпалене осіннім багрянцем листя амурських кленів, осик та вільхи синіє плесо Золотого Рога — бухти, поблизу якої розкинувся Владивосток.

Хата Максимовича коло самої води, біля підніжжя гостроверхої сопки. Морський вовк, колишній капітан, недарма заякорився тут. З вікна його кабінету відкриваються милі серцю краєвиди: гавань, кораблі, обіруч — порослі лісом, помережані стрічками дзюркотливих струмків гори. Вночі, коли стихає гамір, чути їхній джерельно-чистий передзвін. Струмки нагадують капітану Ворсклу, на березі якої він виріс.

Ми з ним степовики. Проте — так уже повелося — не сидиться степовикам дома… В яких тільки водах не плавав Максимович! І степ, і море — то два крила, що сил надають, підносять. Усе життя такими були вони й для Максимовича. А от тепер зламалося одне крило — підтятий птах не злітає! — відшуміли назавжди вітрила. Давно не ходить у плавання старий капітан — на березі служить.

У перший день свого приїзду я й завітав до нього.

Коли приїздиш з іншого кінця землі (а я подолав тисячі кілометрів) та ще з краю, якого давно не бачив твій земляк, є про що погомоніти.

Максимович не загаявся із запитанням. Усе, до найменшої дрібниці, треба знати чоловікові! Як урожай? Чи не полягла пшеничка? Чи вродили сади?.. Про Дніпро, Ворсклу, ніби про рідних сестер, розпитувати заходився.

Ото я й оповідав.

Не зчулись, як підкрався вечір, засинів у вікнах. І гори й порт потонули в темряві. Тільки мерехтливі вогники маяка чи, може, буїв іскрилися вдалині та в небі чайкою крилато повисла хмарина…

На тлі шибок вимальовувався профіль Максимовича: стесане, трохи висунуте вперед підборіддя, різко окреслений орлиний ніс, високе чоло. Губи, завжди якось напіврозтулені, зараз були міцно стиснуті, через те і обличчя набрало зосереджено-суворого виразу.

У цьому невеличкому, вмебльованому за смаком господаря кабінеті, де стояли секстанти й глобуси, а на стінах висіли пожовклі географічні карти, й точилася наша розмова.

Вислухавши гостя та розваживши спогадами про отчу землю свою, як він висловився, загрубілу душу, Максимович заговорив про наступний рейс «Витязя», про його маршрут: Японське, Східно-Китайське та Південно-Китайсько моря, Бенгальська затока, Індійський океан, острови й атоли Південної півкулі Землі. Розповів, яке то захоплююче заняття розвідка океанського дна, вивчення підводних хребтів, острівних та материкових суходолів. А потім став радити, з чого і як мені почати, щоб піти в плавання на дослідному судні.

Хто я йому — син, брат? Звичайний знайомий: путі-дороги звели нас. Може, тому, що сам уже не сподівався помандрувати, а душа морська, либонь, нуртує, він ото й допомагає мені. А може, просто гарна людина!..

Ніколи не забудеться вечір, коли я почув од нього про «Витязя», і те, як темрява, що розлилася за вікном, скидалася на збурене море, а сам він, Максимович, — на капітана, що навчає не збочувати з курсу.

Скільки й живеш, завжди, мабуть, доводиться чекати. Та коли сподіванню уривається терпець, і плин часу вповільнюється: години обертаються на дні, а дні на місяці й роки, — як у мене на цьому заякореному судні…

Ще з вересня ми на приколі. Цієї осені довго не наступають холоди. Скупе тепло всім остогидло. Мені теж. Та ось подув норд-вест. Зморшкуваті брижі лягли на воду: забіліли узгір’я, і всі зрозуміли: час ладнатися в дорогу.

Глянули б ви на ті збори!..

Перед виходом в море кожному на палубі знайшлася робота. Матроси, мов семижильні, працьовиті й дужі. Все кріпиться по-похідному: зайве — на берег, а звідти на судно переносять останні вантажі.

Тепер уже недовго чекати — експедиція в повному складі. Розвідники океану — науковці; екіпаж, себто мотористи, матроси, штурмани — хлопці молоді та зелені, хоч і хрещені вже штормами. Є й такі, що в батьки нам годяться, — літні моряки та океанологи, які давно життя своє поєднали з морем.

Тому, хто не знав жадоби пошуку й відкриттів, хто не сп’янів і ніколи не сп’янів від солоних вітрів далини, морські блукачі видаються диваками, яким хіба що поспівчуваєш, та й годі!

Що ж, доля у моряків — не позаздриш: день дома — місяць у морі. А в цих, з експедиційного флоту, ще гірша. Не встигне судно повернутися з плавання, як знову на довгі місяці споряджається в рейс… Спека тропіків і крижані вітри півночі, урагани і тайфуни — всього скуштувати випадає. Бо, щоб вивчити ті ж тайфуни, багато чим — може, навіть життям! — ризикувати доводиться. Проте ніякі труднощі, найтяжчі випробування не владні змусити людину відступитися од заповітної мрії — підкорення голубого континенту.