Леонид Тендюк - Смерть в океані

Липневого погожого дня, які не часто бувають в овіяних сирими балтійськими вітрами портах, недавно збудований експедиційний шлюп «Предприятие» взяв на борт вантажі, що їх мав доставити на далеку Камчатку, й, просалютувавши кронштадській фортеці кількома пострілами з гармат, вийшов у відкрите море.

Прощавай, отча земле!

Командир вітрильника Отто Євстафійович Коцебу у дорожніх нарисах згодом напише, що перед відплиттям «команда мала чудовий настрій і була окрилена».

Втім, журба закрадалася в моряцьке серце мимохіть. Усі ті, хто ступив на палубу шлюпа, знали: комусь не судилося повернутися додому, бо поєдинок людини з морем не завжди кінчається на її користь.

Плавання було жорстоке. Урагани очікували корабель повсюди. Морякам випало пекельне водохреще.

З того дня, як почалася ця ризикована подорож, збігло немало часу…

Перетнули сувору Атлантику і восени минулого, тисяча вісімсот двадцять четвертого року, скориставшись попутним вітром, напнули вітрила й подалися геть від маслакуватих, порослих дубовими пралісами берегів Америки.

Десь далеко на сході залишилася Сан-Франціська затока, поблизу якої — укріплене поселення мисливців на хутрового звіра — колонія Росс. Її відвідав Коцебу та його супутники.

Потім була Камчатка. Так само непомітно в мареві далини розтанули Гавайські острови. Велетенські обриси вулканів, затишні, глибоко врізані в берег бухточки й затоки, на узбережжі однієї з яких знайшов собі могилу першовідкривач тих земель Джеймс Кук.

Вітрильник мчав на захід.

То поривчастий, то зовсім тихий, лагідний пасат, мовби чиясь невидима рука, пестливо дотикався до обличчя, день і ніч віяв над щоглами, заколисливо лопотів правобіч.

Попереду, скільки й сягав зір, голубіла водяна пустеля, яку тубільці звуть Бат-Бат, себто — трясовина.

Назва, що й казати, нічого втішного не віщувала. Правда, шторми у приекваторіальній смузі рідкі. Та вже коли налітають тропічні урагани, все гине.

І хоч шлях кораблів з Європи тут уже пролягав — плавання капітанів Маршалла, Гілберта й інших, — в Книзі географічних відкриттів було перегорнуто лише перші сторінки. Для цивілізованого світу безліч архіпелагів у південно-західній частині Тихого океану, Мікронезії, куди нині мчав шлюп, лишалася загадковою невідомістю. Як-от і острів Сан-Педро, що його кілька років тому шукала й не знайшла російська експедиція.

Саме про це зараз подумав Коцебу, якому раніше довелося плавати в тутешніх водах на бригові «Рюрик». Наказавши стерновому тримати судно на заданому курсі, Отто Євстафійович залишив ходову рубку.

Підвахтові і ті, хто з ними стояв на палубі, жваво про щось розмовляючи, побачили командира й нараз виструнчилися, замовкли.

— Чого ви знітилися, братове? Спокійно відпочивайте, — не по-командирськи ласкаво сказав він, жестом руки даючи зрозуміти, що вони йому не заважають.

За довге плавання командир добре вивчив своїх людей. На чужині, під час штормів, хлопці не раз доводили відвагу й винахідливість. Такі різні, кожен із властивою лише йому вдачею, всі вони були схожі в одному — непереборному почутті любові до рідного краю.

Вогонь той зігрівав навіть пригаслу душу, підкреслював їхню природну людяність, особливо в стосунках із тубільцями на щойно відкритих землях. До якого б берега не причалювали, всюди залишали по собі добру пам'ять, і Коцебу пишався співвітчизниками.

Горішньою палубою пройшов на півбак. Внизу, розсічена гостроносим форштевнем, з сухим шелестінням пінилася вода.

— Лягає, мов скиби масного чорнозему, — зауважив матрос-вістовий, що також стояв на палубі.