Леонид Тендюк: Смерть в океані

Зійшло сонце.

У штурманській рубці задзвонив телефон. Вахтовий штурман з чудернацьким прізвищем Шарашкін — через що й нас, вахтових матросів, прозвали хлопцями з Шарашкіної контори — взяв трубку.

Дзвонив начальник експедиції, професор Циба. Вони про щось домовлялися.

— Гаразд, Іване Васильовичу, зробимо, як ви хочете! — нарешті мовив штурман.

Він підійшов до машинного телеграфа, перевів ручку на помітку «Стоп», а мені велів покласти стерно прямо.

Я вголос повторив його команду, перекладаючи коромисло стерна горизонтально.

Ще трохи «Вихор» рухався за інерцією. Поступово хід його стишився, і він, мовби заклякнувши на плесі, ліг у дрейф.

— Відійти від стерна!

Я вийшов на крило горішнього містка. Побачив: на палубу з кают висипають океанологи.

Несподівано перед очима виріс капітан.

— Що у вас робиться?

Штурман пояснив: зупинка на вимогу начальника експедиції.

Возити дослідників океану — марудна справа. Третій помічник капітана, підмінний штурман, з яким я одного разу стояв на вахті, прокоментував це по-своєму:

— Мені, хлопче, доводилося транспортувати всілякі сипучі вантажі, возити курей і навіть циркових коней, а таких пасажирів — вперше. Вередливий вантаж!

Його невдоволення можна зрозуміти. Подумайте самі: судно лягло на курс, на маршрутній карті готується прокладка. Та… Одне слово — і все летить шкереберть. Дослідникам, бач, забаглося саме в цій точці океану опускати батометри або ж якесь інше причандалля. І нічого не вдієш — треба виконувати.

Вислухавши Шарашкіна, капітан запитав:

— Вони що — знову черпатимуть водичку?

— Ні, Євгене Петровичу, — відповів штурман, — опускатимуть буї.

— Що ж, нехай майнають.

Капітан залишив рубку.

Буй — величезний, схожий на дзигу поплавок. Знизу в нього багатокілометровий трос. До того тросу й кріпляться циліндричні вертушки, всередині яких електронні прилади, що фіксують швидкість і напрямок водяних потоків.

Так вивчають морські течії. Вивчають інші, а ми, візники, їм допомагаємо.

— Чого доброго, й самі станемо вченими, виб'ємося в люди, — сказав мій напарник по вахтах, матрос Степан Очеретний.

А він, чортяка, даремно б не базікав: видно, таки й справді з гальюнного майстра, як нас жартома називають, у професори мітить.

На цій широті, відразу за екватором, де зупинився «Вихор», струмує течія, вірніше — протитечія Кромвелла, яка бере початок біля берегів Південної Америки і плине через увесь океан. Американські вчені простежили течію від сто сорокового меридіану на схід, наші океанологи хочуть дізнатися про її західне відгалуження.

Ось, значить, чого ми тут і чого зупинилися.

Біля відкидного майданчика по правому борту юрмилися океанологи й матроси. Готували до спуску буй.

Я теж попросився на палубу.

— Може, стану в пригоді…

— Обійдуться без тебе! — вбивчим поглядом пронизав мене Шарашкін.

Поки до тросу кріпили вертушки, буй висів на стрілі кран-балки. Потім його посадили на воду й відразу рушили.

Так ми пливли кілька годин і ще двічі опускали буї.

На відстані десяти миль між ними утворився невидимий рівнокутник. У центрі його й зупинився «Вихор».

Проте течія дедалі більше почала зносити судно на захід.

Вітру, правда, не було, та океанське плесо бурунилося, ніби кипіло. Машина «підгрібала», працюючи на малих обертах.

Щоб не збочувати з курсу, я прикипів до стерна, невідривно стежив за стрілкою на кортушці гірокомпаса.

А довкруг «Вихора», неначе він врізався в косяк риби, хлюпотіли, здіймаючись одна за одною, хвостаті хвилі.

То течія прокладала дорогу через океан.

Очеретний таки мав рацію. Працюючи поряд з океанологами, мимоволі й сам дечого навчаєшся.

Взяти хоч би морські течії, які ми досліджуємо. Навіть я, невіглас, міг би тепер чимало розповісти про них. Та розумію: вас цікавлять не струмені води, що, немов щупальці, обвили увесь океан (на півночі й південному заході Ойясіо й Куросіо, на сході Ель-Ніньо та Гватемальська, на півдні — Антарктична кругова течія), а пригоди.

— Правда твоя, — скажете ви. — От якби про пляшкову пошту або загадковий корабель, уламки якого прибило до берега.

Що ж, таке буває і в наші дні — находять і пляшки, залиті смолою, й рештки потрощених човнів. Бо романтика морських пригод не відійшла в минуле.

Може б, точніше її назвати лихо, нещастя. Справді-бо, яка то в біса романтика, коли людина гине! А жертви під час катастроф неминучі.