Леонид Тендюк: Смерть в океані

— Або ж як покіс на сіножаті,— докинув інший.

Усі вони мріяли швидше вернутися з чужини. Командир відчув: як хлопці скучили за рідним привіллям.

Звечоріло.

Окраєць сонця здавався човном-катамараном, на якому тубільці плавають від острова до острова.

Жевріючий окраєць… «Так, мабуть, тоне й човен-катамаран», — чомусь подумав Коцебу.

Ген на обрії, де призахідне небо стикалося з океаном, видно було лобате днище. Хитливо тримаючись на плаву, сонячний окраєць помітно меншав, аж поки й зовсім не зник у морській безодні.

Без сутінків — мінливих, переливистих барв, до яких око звикає в помірних широтах, — настала ніч. Небо всіялося ряснозір'ям.

Через те, що судно знаходилося неподалік від екватора — курс його лежав по одинадцятій паралелі північної широти, — мореплавці бачили зорі й сузір'я обох півкуль Землі.

Вгорі, по правому борту, як вогник рідного краю, манливо іскрилася Полярна зірка, сузір'я Волопаса, Північної Корони. Ліворуч високо в небі сяяв Південний Хрест.

Ніч була така темна, що зорі, спалахнувши, засліпили очі, і Коцебу мимоволі примружився.

Останні дні були напружені й клопітливі; командир майже не відпочивав.

Знову, як і в попередньому рейсі на «Рюрике», хотілося пересвідчитись, чи існують в тутешніх широтах деякі острови. Той же Сан-Педро, та й атол Джостон, про які повідомляли капітани інших кораблів.

Кілька разів далеко в океані над «Предприятием» з' являлися довгохвості фаетони, інші морські блукачі — ознака того, що десь неподалік була земля. Та пошуки виявилися марними. Побачити берег, навіть з найвищої щогли, так і не вдалося.

А кілька днів тому, лавіруючи між кораловими рифами, шлюп наблизився до невідомих суходолів.

Цього разу Коцебу, як траплялося й раніше, знову став відкривачем, хоч, за повідомленням англійського капітана Уолліса, тут нібито мали бути острови Пескадорес.

Отто Євстафійович розгорнув навігаційний фоліант, порівняв опис згаданих островів, зроблений Уоллісом, із щойно відкритими. Подібності між ними не було ніякої. Все ж він — навіщо зазіхати на чуже, бодай і сумнівне, відкриття! — залишив стару назву.

Учора поталанило ще більше. Після неспокійної ночі, коли вітер тривожно виспівував у снастях і хмари заважали зробити обсервацію — визначити місцезнаходження судна по зірках, — вранці раптом випогодилося: вітер ущух, небо прояснилося.

Вдалині лежали, з'єднані між собою кораловими рифами, пласкі острівці. Темно-зелена торочка приземистих чагарів, а далі густе верховіття, увінчане кружалами лапатого пальмового гілля.

Оточена тими крихітними суходолами, посередині мінливо виблискувала голубизною розлога, схожа на величезне блюдце лагуна.

Навіть неозброєним оком за смугою піщаного берега було видно мангрову гущавину й галяви. Але скільки не вдивлялися мореплавці, жодної живої душі не помітили, тому вирішили, що острови безлюдні.

— Віднині, Миколо Петровичу, житимеш у віках, — підморгнувши своєму лейтенанту Римському-Корсакову, сказав Коцебу, коли опис суходолу було закінчено.

Острови нарекли іменем Римського-Корсакова.

Суворої вдачі і, може, не завжди справедливий, Отто Євстафійович шанував відвагу й сумління своїх побратимів. Їхні імена він старався залишити на географічних картах — для нащадків. Багато імен. Між ними й українців.

Ще в минулому рейсі з Коцебу плавало чимало степовиків, двоє з них — штурман Василь Хромченко та художник Людвіг Хоріс, двадцятилітній красень із Подніпров'я, недавній випускник Харківської художньої гімназії.

Іменем першого в холодному Берінговому морі командир «Рюрика» назвав острів, другого — півострів. Шаміссо, німецький поет і природознавець, що теж подорожував на «Рюрике» і жив із Хромченком та Хорісом в одній каюті, жартував:

— Отто Євстафійович через своє русофільство і палкі патріотичні почуття, чого доброго, скоро й Тихий океан переінакшить на океан Хромченка або Хоріса.

— Не злослов, Адельберте, — втрутився в розмову судновий лікар Ешшольц. — Славу ми поділимо порівну, хоча в тебе її і так досить, особливо після повісті про людину, яка загубила свою тінь.[1] Адельберт Шаміссо за кілька років перед плаванням на «Рюрике» випустив повість «Петер Шлеміль» — про людину, яка втратила свою тінь.

— На «Рюрике» я, автор «Шлеміля», як тобі відомо, Іване Івановичу, не белетрист, а природознавець. Мій друг, поет Людвіг Роберт, проводжаючи мене в дорогу, наказував: «Збирай, Шаміссо, мінерали та всіляку морську живність — белетристика ж почекає».