Леонид Тендюк: Смерть в океані

Тропічна ніч минала. Пасма темряви над океаном рідшали, ставали дедалі світлішими, ніби їх хто, розчесавши, підфарбував цитриною.

— Отто Євстафійович, земля! — почувся голос дозорного матроса.

Була шоста ранку. Коцебу глянув на море. Праворуч, на північному сході, де край неба полум'янів, лежали, оповиті первісною тишею, острови.

Вони були прекрасні — таке можна побачити хіба що уві сні. З океанської безодні прямо по курсу корабля, здавалося, розкинула крила жар-птиця. То над повінню низькорослої прибережної гущавини розпростерлися, виблискуючи в променях сонця, віяла пальм.

Островів було багато; вони ніби один за одним пливли в далеч океану, і ті, далекі, губилися за видноколом в ранковій імлі.

Острови щастя…

Їх назвали іменем Ешшольца. Відомі вони й під іншим іменем — Бікіні.

…Бікіні. Яке страшне слово!

Звати мене… А втім, яка різниця, як мене звати! Просто овіяний солоними вітрами матрос океанського судна, який…

Все ж негоже бути безіменним, як той містер Ікс з відомої оперети. Хоч і в нього, здається, було ім'я.

Тож називайте мене Васько Гайовий.

У перекладі з грецької Василь, кажуть, цар. Зовні я, правда, мало на царя схожий, особливо після поневірянь на далеких островах. Худий-прехудий, на одну ногу припадаю, а по щоці, від скроні до підборіддя, шрам в'ється.

Портрет, що й казати, непривабливий. Проте не завжди ж я був таким.

Сам я родом з України, степовик. Село, в якому народився, на межі з посушливою Таврією. Спечно влітку, дихнути нічим, — мовби отча земля з дитячих літ готувала нас до випробувань у тропіках.

Край наш колись Диким полем звався. Навперейми з вітрами гасали там половецькі коні та об щити нападників брязкали мечі нескорених прадідів.

Від тієї спорохнявілої давнини кам'яні скіфські баби залишилися. Стоять обіч дороги, схрестивши на животі руки, посивілими очима вдивляються в прозоре степове марево. Ніби когось виглядають із походу.

Щовесни, кинуте дбайливими руками, зерно лягає в пухкий чорнозем. Напившись дощів, колоситься нива.

Моє перше, заповітне море, мої голубі кораблі…

За все золото світу найдорожче — хліб. Тому-то люди і вкладають у нього стільки хисту й снаги.

Я пишаюся тим, що душу мою сповнило степове бентежжя і в жилах пульсує невхолола кров.

Гадалося: виросту — теж хліборобом стану. Та людині, видно, замало одного життя, щоб вона могла як слід зрозуміти себе. Загадкова підсвідомість, кажуть, до пори до часу приховує й наше справжнє покликання.

У цьому я переконався особисто.

Хоч я й веселун, безтурботний, проте завжди до всього своїм розумом дійти прагну. І в себе вдивляюся зірко. Виважую, значить, потаємні порухи, подумки перебираю їх. А бачте, навіть не здогадався, що в глибинах душі, причаївшись, жив нездоланний потяг до моря.

Те почуття й узяло гору. З діда-прадіда степовик, я став моряком.

Уже пізніше, коли в далеке плавання вирушив, до рук потрапила якась старовинна книжка. Без початку й кінця, отже — без назви й імені автора. У ній я вичитав дивний вислів: «Плавати по морю необхідно, жити — не так уже й обов'язково».

Не знаю, кому як, а мені той афоризм сподобався. Бо, скуштувавши гіркого матроського хліба, вже не уявляв собі життя без моря, дарма що воно жорстоке й принесло мені стільки лиха.

Де я тільки не побував, ступивши на палубу океанського корабля! Холодні арктичні моря й вічнотеплі води; північ і південь, захід і схід.

Спочатку із гідрографами на невеличкому судні ходив. Щоб не вгасав огонь й освітлював дорогу таким, як і я, бурлакам, до віддалених маяків Курил і Камчатки балони з горючим газом, ацетиленом, підвозив. У Берінговому морі плавав, ліс транспортував у Японію.

І ось опинився з океанологами на далеких меридіанах, у тій частині земної кулі, куди рідко хто з моїх співвітчизників потрапляє.

У Тихому океані тисячі островів. Архіпелаги на південному заході звуться Меланезією, тобто Чорними суходолами. Далі на північ простягнулися пасма коралових атолів. То Мікронезія, світ дрібних острівців, на які мене закинула доля.

Ви, мабуть, погодитесь, що інколи навіть незначний випадок може круто змінити наше життя. Прикладів тому безліч, хоч би й мій сумний, вистражданий в бувальцях досвід.

Я помітив, що сліпа випадковість приходить до нас крадькома або ж налітає, як буря. І завжди несподівано.

Так неждано-негадано спіткала вона й мене в тому останньому рейсі.