І навіть тепер, не вперше вирушаючи з дослідниками океану, я не перестаю захоплюватися ними. В очах моїх вони — герої, відважні й сміливі люди.
З декотрими я вже морячив. Наприклад, з іхтіологом Касяновичем, штурманом Світайлом, та й Володю Петраченка, матроса першого класу, знаю. А про боцмана Олега Івановича Одинакова читав. Він став героєм книги «500 днів в океані», яку написав колишній штурман «Витязя».
Про Анукіна — окрема розмова: з цим морячкам я плавав на «Буревіснику». Потім він списався на берег. Та яке було моє здивування, коли, прийшовши на «Витязь», знову зустрівся з ним!
— Не можу без моря, старина! — сказав він. — Так і тягне.
У нього сім п’ятниць на тиждень, у цього Анукіна. Тоді говорив: набридло море, на березі працюватиму. Отже, знову передумав, халамидник!
Та іншого критикувати завжди легше. А сам який? Хіба не зарікався, коли біля Куріл у шторм попав і з мене всі жили висотало, що повік більше не буду плавати. І що ж? Передумав. Знову в море рвуся.
— Це не страшно, якщо людина вагається. Небезпечно інше, — казав Касянович, — коли вона взагалі не знає, чого хоче.
Касянович — мудрець. Життя прожив, усякого бачив на віку своєму. Тож слова його, для нас неабищо.
Особисто про себе скажу: ваблять мене дороги непереборно — і шум тайги, і рокіт моря. Голуба планета Земля, мов книга непрочитана, переді мною. Ось і зараз скільки тих країв незнаних за долиною? Вже вітер блукань несе їх подих, зорі високі мерехтять з туману.
Останній день у порту, останній перед виходом у море. Засніжені сопки… Дерева… Вода, що хлюпоче тихо, сонно… Напоєний хвоєю вітер.
Усього цього немовби й не було — його заступало будення. Та очі і серце прозріли. Пожадливо вбираєш красу. Безмовна й байдужа, вона ожила в тобі живому, озвалася, торкаючись найпотаємнішого. Гори, як прадіди сиві, зійшлися помахать на прощання, дерева розкрили обійми, щось мрійне нашіптує вітер…
Я змінився з вахти, але нікуди не пішов — лишився на палубі.
Підвезли ще кілька контейнерів з науковим обладнанням. Вивантажили. З баржі, пришвартованої до «Витязя», почали перекачувати воду.
Прийшов капітан — приніс суднову роль. До виходу в море, значить, лічені години.
У поспішливості, неминучій під час збирання, завжди чогось не врахуєш. Мов лихоманка, різні клопоти трясуть «Витязя». Дарма що роботи по горло, з берега на судно і з судна на берег шугають матроси. Прощаються хлопці.
— А тебе не стосується? — Боцман кидає сердитий погляд з-під кошлатих брів.
— Стосується, але скільки ж можна прощатися! Досить і одного разу, — відповідаю.
Він схвально киває головою:
— Правильно! — І додає:— Якщо за гриву не вдержався — за хвіст і поготів. «Чи не в кавалерії служив?» — вислухавши його приповідку, подумав я.
І от ми залишаємо берег. Знайоме почуття смутку, болю й жалю огортає душу. Про що ж бо думаєш? Може, як вперше вийшов у поле і ген в далину тебе повела в’юнка степова стежина. А може, інше згадав — як десь на Камчатці била сніговиця і ти не здався, переміг. Та вже пізніше, від рідної землі далеко, згадаєш цю мить останню: білі дерева… сопки над плесом…. хвоєю споєний вітер.
Загримів якір, зміїсто поповз у клюз його довгий ланцюг. Вода збурунилася за кормою.
Вечір застав нас у Японському морі.
Пливли ми два дні. Нарешті ліворуч, з імлистого серпанку, ніби гостроносі човни, виткнулися скелі.
То були японські береги.
Поминувши з десяток острівців-пуп’янків, петляючи між ними, мов серед степових курганів, ми зайшли в простору бухту — гавань Нагасакі.
З рейду, де заякорився «Витязь», вона здавалася широкою. Та, спустившись у шлюпку, щоб їхати на берег, побачили: бухта — глибока яма, оточена звідусіль горами.
Це тут американці скинули атомну бомбу…
Безжальний спомин з того далекого літа, мов гостре лезо, вразив у саме серце!
Фронт давно відкотився на захід. Відгули гармати. Над селом тиша. Але чого триво ж но вслухаються в неї матері? Раз у раз тиша вибухає грозою. Сьогодні й ми одержали звістку: вбито батька… Моторошна тиша. І тужить мати.
Ми, підлітки, косимо жито. Здригається грізно земля. Товариш, підірвавшись у жнив'яному степу на міні, помира є. А з серця мого виривається не по-дитячому серйозне — і перша пісня, й мій перший гнів: будь проклята війна!
Черемхою заквітло білопінною,
Війна пройшла. Відгримали гармати.
Та навіть місяць все здається міною,
Яку сапер забув розмінувати.
Лише тоді, коли косили жито ми,
І друг загинув… І мені не спалося,
Я зрозумів, що все живеє — житиме,
Що міна та востаннє розірвалася.
Читать дальше