— Так не годиться, хлопці! На морі один за всіх, усі — за одного.
Совість заговорила в бороданів. Зачувши звернені до них слова, всі кинулися до трюму, і за хвилину люк було задраєно.
Звечоріло. Десь із темряви викотився місяць — вогниста повінь хлюпнула довкола. Здавалося, місяць переходить її вбрід. Багатоликий, незвичний місяць, що то всміхався, то хмурився, вишкіривши щербаті ікла, як Будда в тому храмі, де ми були напередодні відплиття з Нагасакі.
Від бортів щоразу долинав плескіт, ніби там пручалася хвостата риба. То хлюпотіла вода — заколисливе, мрійливе диво, що в кожній краплині приховувала демона. Бо коли вона збурювалася, ті, нині сумирні, лагідні краплинки-карлики, розлютувавшись, перетворювалися на злих велетнів і, дружно схопившись за руки, заводили навколо корабля свій несамовитий танок. У штормовому морі їх причепливості важко уникнути, як кібчику нападу вертких, що ширяють у передосінньому небі, ластівок.
Глянувши на збурене море, я згадав, що синоптики казали: мовляв, чим далі від екватора, тим небезпечніший вітер, бо, взявши розгін на півдні, він мчить у вищих і високих широтах, нестримно розпростерши над океаном могутні крила. Так поводяться всі вітри, з яких вилуплюються тайфуни…
Ще кілька днів тому було тихо. Ніби підтверджуючи справедливість свого наймення, Тихий океан зустрів нас привітно. Відразу, як тільки дісталися до нього, «Витязь» ліг у дрейф, і дослідники заходилися, як кажуть, штурмувати глибини. Проте затрималися тут недовго: так само несподівано, як і зупинилися, залишили ті води. Протокою Вілінтанг, між Філіппінами, вийшли в Південно-Китайське море.
Отут і обрушився на нас вітер.
Підкрався він якось неждано, одного погідного дня, коли плавба була схожа на прогулянку під блакитним небом, а на морі — жодної зморшки. Та ось над водою залягла тиша, те підступне безгоміння, коли не знаєш, чим усе скінчиться бурею чи спокоєм. Таке іноді буває в степу, як баню небесну нагріє сонце і вона, вихлюпнувши на землю палахкотливе тепло, висне над нею важкими хмарами. Ані шелесне. Мовчать гаї, ячмені вусаті, пшениці, найменша билинка — в сторожкому чеканні. Донедавна ще гомінкий і співучий, світ ніби завмирав, втративши ознаки життя. Хіба що запах деревію та полину, цього приворотного зілля українських степів, нагадує про нього.
Я вийшов на палубу і неабияк здивувався. Навколо «Витязя» і ген скільки сягало око, роїлися чайки — недавно ще тиха, спокійна вода ряботіла гострими, поплямованими в сизе крильцями. Птахи? Та ні, то сплескували, кучерявилися хвилі. Вони виникали нізвідки, народжувалися самі по собі, щоб потім, запінившись, сягнути вище.
Не знаю, коли і як прокинувся вітер — годину тому вітру не було, не відчувалося його дотику, хоч судно й рухалося з десятивузловою швидкістю. І водоростями не пахло. Та ось непорушне повітря сколихнулося, тріснуло, мов хто зопалу наткнувся на невидиму скляну заваду. Зірвані з пінявих хвиль, кинуті рвучко й злостиво, вологі краплинки боляче сіконули обличчя, лишивши по собі пахощі йодистих водоростей, присмак гіркуватої солі… Брижі набігали звідусюди, навіжено кружляв вітер. Коли він налітав безладно, плавба обертається на муку, особливо для тих, хто знає, що таке морська хвороба. Кінець світу, та й годі — де вже там говорити про бортову чи кілеву хитавицю, що буває під час незначного шторму.
Ось ми й зустрілися з дітищем Нептуна — тайфуном. Прокинулись демони, донедавна принишклі, а тепер розбурхані вітром. Тайфун шаленів чотири доби, а здалося, минула вічність.
Чотири дні і чотири ночі боролися ми, щоб лишитися на плаву — не схибити, перемогти в цьому поєдинку.
Капітан ні на мить не залишав містка, але командував зараз не він — лоцман.
Розташувавши Сінгапур на перехресті морських доріг, природа ніби здогадалася, що порт стане воротами між Заходом і Сходом, і ключі від «брами», яка відмежовує ці два світи, вручила тутешнім мореплавцям.
Підступи до Сінгапуру небезпечні. І поки судно не ляже на генеральний курс, без провідника пливти рисковано.
До Малаккської протоки «Витязя» проводив лоцман — високий, худорлявий чоловік із подзьобаним віспою, наче сухий, надлущелий сонях, обличчям. Мову нашу він трохи знав, як знають її й деякі його колеги.
Прогуркотівши в принишклій тиші якорями, ми залишили порт. Вогнисто-оранжеве сонце вже торкнулося суходолу — кілька невеличких, порослих тропічною гущавиною острівців Сент-Джон з тюремною баштою на скелі.
Читать дальше