Леонід Тендюк - Альбатрос — блукач морів

— Око дракона! — відзначив штурман, мружачись від променів, що били йому в обличчя, і пошепки, щоб не почув лоцман, додав: — Англійці-дотепники навіть у лоції згадали, що для тих, хто відвідує їхню колишню колонію — Сінгапур, тюрма на Сент-Джоні — прекрасний орієнтир. Забули тільки написати: «Ласкаво просимо!»

Кілька годин ще такий блакитний небокрай: далекі — темно-зелені, зовсім близькі — світло-смарагдові джунглі захлюпнула сонячна повінь. Острови витикалися з води, як продовження самої безодні, — примарно, серед пустелі неба й моря; і безодня, здавалось, поглинула їх, коли востаннє над островами зблиснув сонячний окраєць.

Тоді довкола запанувала темрява, а небо всіялося густими зорями.

Лоцман залишив «Витязь» — вогник над його катером довго іскрився в пітьмі, а потім, перетворившись у ледь помітну цятку, згас.

Ми з Анукіним змінилися з вахти, допомогли хлопцям завалити трап, скойлали розкидані на палубах швартові кінці і розбрелися хто куди — відпочивати.

Хоч кожен із нас уже входив у звичний, розмірений ритм морського життя, порушений зустріччю з берегом, проте всі ще були в полоні землі: тільки й розмов, хто що побачив та яке-то воно дивне.

Я заліз у намет і, аби врятуватися від задухи, що не минала й уночі, зняв брезентовий дах, розкинувся горілиць — зорі іскрилися повновидо, близько, от-от торкнуться чола, — почав перебирати в пам’яті прожиті дні, власне, кілька днів, проведених на берегах Малакки… І вони в цій темряві, під чужим небом замиготіли переді мною, як обриси невидимих. земель на екрані суднового локатора, — вабливі і водночас такі суперечливі, несхожі на жоден раніше прожитий мною день. Чи й не дивина! Мене називали паном, і рікші — люди, запряжені у візки, — пропонували свої послуги — покататися. Голодні просили милостиню, а поруч, з розчинених вікон багатих вілл, линула музика. Світ кривди і зла, людського страждання й нерівності, світ, про який ми знали тільки з історії, раптом ніби воскрес із мертвих.

З містка пролунало:

— Віддати якір!

Боцман давно вже стояв біля брашпиля, чекаючи цієї миті. І тепер він, бачу, квапливо послаблює гальмо. Здригнулося судно, а з труби клюза, — іржа від змичок якір-ланцюга, немов з гарматного жерла, — заклубочившись над водою, поповзли жовто-сині змійки пороху і диму.

Якір ліг на дно.

Гранітний хвилелом з вежею маяка та невисокими деревцями, — що всупереч усьому таки виросли серед голого каміння, відгороджував зовнішній рейд, де ми зупинилися, від внутрішньої гавані, за якою виднілись білі дахи пакгаузів і здіймалися високо в небо багатоповерхові споруди. Це був Сінгапур, «бананово-лимонне» місто, відоме мені лише з книг, той загадковий порт, про який, — бачили його чи ні, — завжди люблять поговорити старі моряки.

Що ж ти нам принесеш: радість чи гіркоту, захоплення чи розчарування, Сінгапуре, Місто Лева, як тебе величають? Левів, правда, тут ніколи не було, і помилку в назві міста приписують якомусь принцу з імперії Сравіджая, що, висадившись на півдні Малакки і побачивши першу ж тварину, з переляку крикнув: «Сінга Пура».

Але як би там не було, особисто я зачарований легендами. Сінгапур мав на увазі й поет, написавши:

— Вахтовий, до прапора!

Це голос штурмана.

— Прапор Союзу Радянських Соціалістичних Республік і прапор республіки Сінгапур — підняти!

І ось стяги вгорі: сінгапурський на фок-щоглі, наш, багряний, в промінні вранішнього сонця, майорить на флагштоці.

Червоний стяг моєї землі полощеться на вітрі в чужому небі, над цими неозорими водами. Повз «Витязь» пропливають малайські човни, і люди підводяться, щоб подивитися на наш багряно-зоряний стяг.

Не знаю, комусь, може, здається це сентиментальним, але, далебі, у мене закалатало серце, коли я стояв на кормі під розкритим прапором моєї Батьківщини.

Згадалося, як під час війни наше село переходило з рук у руки, як уночі гітлерівці вигнали дітей і жінок в степ, на передову, і, прикриваючись нами, намагалися прорвати лінію фронту. Вибухи, стрілянина, стогін поранених; аби врятувати нас, з протилежної сторони раптом підвелися на повен зріст бійці, з криками «ура», минаючи нас, кинулися на смертельний бар’єр — ворожу, до зубів укріплену заставу-ловушку. І як упав боєць із знаменом у руці… як знамено те підхопив інший. Як потім, коли на сільському майдані у братській могилі ховали полеглих, багряніли, покроплені кров’ю, кулями прошиті знамена…