Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Відмінність устремлінь та інтересів героїв унаочнюються їх зовнішністю: майже безтілесну фігуру Дон Кіхота на так само ледь не позбавленому плоті коні увінчує спис, його силует ніби націлений в небо, де він витає думками. Натомість Санчо, прізвище якого означає «брюхо» – суцільна плоть: із кругленьким пузцем він їде на вгодованому віслюку з перекинутими через сідло міхами й торбами, які тягнуть його донизу й засвідчують, що земними є усі його турботи й інтереси. Характерно, що «тілесність» украй рідко стає джерелом гумору у випадку з Дон Кіхотом й постійно – із Санчо Пансою. Та впродовж розвитку образів пан і слуга виявляють риси все більшої схожості. При цьому Санчо Панса так і залишиться «людиною землі», – у найкращому розумінні цього слова, – селянином, трудівником, що він і декларує, полишаючи замок дука, а Дон Кіхот так і буде витати у хмарах книжної премудрості.

У романі Сервантеса багато гри з читачем. Згадаймо приїзд Дон Кіхота зі джурою до замку дука, де про них уже знають і готуються до розваг. Звідки? З першої частини роману та його підробного продовження. Серед книжок у бібліотеці героя – Сервантесова «Ґалатея», епізодичному персонажеві автор передає право озвучити розповідь про його власну участь у Лепантській битві, – таких прикладів у романі вдосталь. Реальне й книжкове опиняються в одній площині. Вигадливо виглядає й гра в авторство «Дон Кіхота»: Сервантес презентує читачеві заплутану історію про те, що «насправді» автор роману – арабський історик Сід Ахмет Бен-Енхелі, чий рукопис він придбав у торговця старожитностями в Толедо й віддав перекладати з арабської мориску (так називали маврів, які залишилися в Іспанії після Реконкісти й прийняли християнство). Для його сучасників нічого незвичного в такому оповідному прийомі не було: характерний загалом для іспанських рицарських романів «золотого віку», він присутній у багатьох згадуваних у «Дон Кіхоті» творах – «Тиранті Білому», «Есплендіані», «Пальмеріні Оливському», «Амадісі Грецькому», «Леполермо» та ін. Вони зазвичай пропонувались читачеві як переклад тексту, написаного грецькою, латиною, арабською чи якоюсь іншою мовою, автором якого був маг, вчений, служитель церкви тощо, з описом обставин, як і де рукопис був знайдений; іспанською навіть існує термін falsa traducción – фіктивний переклад. Тож цей прийом можна вважати також пародійним, але важливим він є й з іншої точки зору. Сід Ахмет Бен-Енхелі з’явився в розділі ІХ, але не зник й автор-оповідач, який безроздільно панував у процесі оповіді до появи «підставного», що робить свій внесок у романне багатоголосся. Воднораз Сервантесова гра в авторство оприявнює важливу тенденцію розвитку цього жанру, яка повною мірою реалізується у ХVІІІ ст.: презентацію вигаданої історії під виглядом «справжньої».

Загальна ігрова атмосфера твору невіддільна від його театральності, під якою мається на увазі не стільки включенння елементів вистави до нього, як, скажімо, в епізоді нападу Дон Кіхота на ляльковий театр, скільки про присутність «глядачів» та «акторів» у системі його персонажів. Зазвичай акторами виступають Дон Кіхот з джурою, глядачами – ті, хто їх оточує, часом вони міняються місцями: підігруючи Дон Кіхотові, глядачі перетворюються на акторів, а Дон Кіхот, споглядаючи розігруване в його уяві видовище – на глядача. Такого роду театральність присутня в багатьох епізодах роману Сервантеса – від першої сцени в корчмі й до фінального бою героя із Самсоном Карраскою. Та особливо повно вона оприявнюється в розгорнутому епізоді перебування Дон Кіхота в замку, який є, фактично, розгорнутим театральним дійством, причому доволі складної структури. Роль головних дійових осіб належить двом дивакам – Дон Кіхотові з джурою, глядачів – усьому герцогському двору, причому останні нерідко теж вступають у дію, і тоді Дон Кіхот опиняється водночас дійовою особою й глядачем. Розігруються цілі сюжети – закоханої в Дон Кіхота фрейліни, появи чаклуна, постановочним є й «губернаторство» Санчо Панси. У цьому, як і в розвитку наскрізного для роману мотиву співвіднесеності безумства й здорового глузду, реалізується також згадувана вище гра з контрастними перспективами.

Нині ні в кого не виникає сумніву в тому, що «Дон Кіхот» – один із найглибших і найгеніальніших творів світової літератури. Але така оцінка Сервантесового роману склалася не відразу: протягом ХVІІ ст. його любили, але сприймали передусім як дотепну пародію чи комічний роман (був такий жанр). Ми звикли думати, що так тривало до початку ХІХ ст., коли завдяки раннім німецьким романтикам – братам Шлеґелям, Шеллінґу, Тіку, Жан-Поль Ріхтеру та іншим відбулося його відкриття; до певної міри, так воно й було. Романтики справді піднесли Сервантеса на найвищий щабель у літературній «ієрархії», поставивши поруч із Шекспіром, якого вони також обожнювали. Вони захоплювались поліфонізмом (багатоголоссям) «Дон Кіхота», його грубуватим і водночас витонченим гумором, його поблажливим, та заразом жорстоким ставленням до рицарських романів. Вони ж вивели цей твір на рівень міфу, потрактовуючи як утілення вічного розколу між реальним та ідеальним, при цьому їм, діалектикам, імпонувала наявна в романі тенденція до синтезу. Відповідав він і їхнім уявленням про ідеальнний роман, який мав бути не розказаною історією, а «поемою в прозі», органічним сплавом прози й поезії.