Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Центральне місце у другій частині посідає розповідь про перебування Дон Кіхота в герцогському замку. Його мешканці нудьгують, для них Дон Кіхот із джурою – розвага, вони потішаються над ними, проявляючи при цьому свою душевну й інтелектуальну недорозвиненість. Це скоріше сумні, ніж веселі сторінки, незважаючи на жарти й розіграші, там присутні; в усякому разі, вони не можуть не наштовхнути на невеселі думки. Дон Кіхотові протистоять вже не так викликані власною уявою химери, як ситуації, що часом нагадують пастки. Раніше оточення підігрувало шаленому рицареві – щоб себе розважити, його втихомирити – але не образити. Тут же гостро відчутна небезпека приниження, а не посоромлення героя в «карнавальному», про яке йшлося раніше, сенсі. І це при тому, що здійснилися, зрештою, нібито його фантазії: він потрапив до замку (а не корчми, як у першій частині), до світу, де діють чемні й свідомі придворного етикету люди. Але, матеріалізувавшись, вони виявили свою пересічність, дріб’язковість, капосність. У другій частині реальність буквально переслідує Дон Кіхота й, зрештою, за допомогою земляків-доброзичливців, бере над ним гору. На захист мрій прекраснодушного рицаря стає джура, який молить його податися на пошуки нових пригод. Та сили нерівні, й повернути його до ілюзій, а заразом і до втраченої разом із ними життєвої сили, він не в змозі. Широко відомі слова Шеллінґа, філософа й раннього німецького романтика, про те, що символічну боротьбу між ідеальним і реальним Сервантес у першій частині роману відтворює, вдаючись до грубого, здорового гумору й загальної реалістичної атмосфери, у другій – до складної гри з перспективами, в результаті якої ідеальне заманюється в пастку, віддзеркалюється й піддається зниженню соціумом.

Як не раз зазначалося, природа сміху в романі доволі складна: він поєднує тонку іронію освіченого гуманіста й карнавальні веселощі народного свята, які відкидають умовності й не рахуються із серйозністю офіційного, «високого». На відміну від сатиричного, сміх карнавальний не принижує, не заперечує й не знищує висміюване. Грубуватий, розкутий сміх звучить значно більше у першій частині твору, у другій все частіше в ньому відчуваються сатиричні нотки. Дещо змінюється й основне джерело комічного: на початку це була, майже виключно, поведінка Дон Кіхота, яка відповідала канонам рицарських романів – але ж діяв він у реальному світі, в побутовому оточенні, що й викликало основний комічний ефект. У другій частині Сервантес активніше й різноплановіше залучає Санчо Пансу до створення комічного ефекту. Соковитий грубий фізіологізм і «шлункові» фривольності, невіддільні від його образу на початку книги, частково поступаються гумору іншої природи, більш книжному. Він і надалі веселить нас витівками, приказками й словесними перепалками зі своїм паном, але додається комічний ефект від засвоєного ним нового «вченого» стилю мовлення. Та тут треба завважити: він не просто копіює свого пана, а ніби проймається розумінням того, заради чого варто бути мандрованим рицарем і нести тяжкий хрест його джури, що теж є новим у творі. Його образ також набуває неоднозначності, притаманної Дон Кіхотові.

Санчо Пансову мудрість легко пояснити впливом Дон Кіхота, але не тільки: суттєву роль грає «літературний родовід» персонажа. Він теж перейшов до роману Сервантеса із середньовічної традиції, але не з високої, куртуазної, а з низової традиції літератури про «дурнів», які виступають носіями своєрідної мудрості (тут варто згадати й казки про «дурників», які у певний момент виявляються мудрішими за королів). Епізод у замку дука побудований саме за таким сценарієм: «дурник» (Санчо Панса) стає «королем на час», що дозволяє йому продемонструвати закладений у ньому потенціал «мудреця».

На початку твору Дон Кіхот і Санчо Панса сприймаються як протилежність один одному. Дон Кіхот живе високими думками, рицарськими ідеалами й зневажає прозу життя, він справді ідеаліст (не у філософському, а в побутовому значенні цього слова). Санчо, навпаки, практик, у першу чергу він дбає про сакви з їжею і бурдюки з вином. У цих образах, писали брати Шлеґелі, видатні філософи й естетики німецького романтизму, втілений вічний контраст між мрією й грубим здоровим глуздом. Пізніше цю думку оригінально развинув Генріх Гайне: Дон Кіхот є втіленням «ідеального ентузіазму», його джура – «практичного розуму», та «позитивний розум… усе ж змушений тягтися на сумирному віслюку за ентузіазмом». Санчо Панса переслідує практичні цілі, нерідко хитрує з метою збагачення, часом обманює й свого пана, дуже переймається обіцяною йому винагородою – островом, де він буде губернатором тощо. Але це не заважає йому по-справжньому любити Дон Кіхота й піклуватися про нього. Він здатен оцінити добре серце свого пана й продовжує супроводжувати його й по тому, як переконався, що всі дані йому обіцянки нездійсненні.