Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Упродовж розгортання роману автор поглиблює й ускладнює образ шаленця, захопленого в полон рицарськими химерами. Він наділяє його добротою, шляхетністю, людяністю, своєрідною мудрістю. Тепер Дон Кіхот усе частіше викликає не тільки сміх, а й співчуття і повагу. Поволі він «оживає»: його образ ускладнюється, усе наполегливіше Сервантес підкреслює, що герой прагне високої мети – битися зі злом, несправедливістю, жорстокістю, насиллям, бути захисником усіх ображених. І те, що раніше було джерелом комічного – фізичне безсилля персонажа, який уявив, що здатен на звитяги, починає викликати не тільки жалість, але й захоплення. За словами Томаса Манна, «до сміху, який викликає його гротескна фігура, незмінно домішуються подив і повага». З площини, переважно пародійної, безумний гідальго поволі пересувається до тієї, де комічне поєднується з трагічним. Відповідно змінюється інтонаційний малюнок роману, з’являються сумні нотки, твір стає більш серйозним, філософічним.

Сервантес дає зрозуміти, що Дон Кіхот – людина дійсно освічена, розкриває його і як носія гуманізму. Уперше це проявляється в епізоді з козопасами у Дон Кіхотовій промові про «золотий вік» (розділ ХI першої частини); цей античний міфологічний образ він запозичив у гуманістів, котрі через нього передавали свою утопію ідеального ладу життя на землі. У розділі ХХII першої частини (епізод звільнення каторжників) слова Дон Кіхота: «…на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива – повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили» – співвідносяться з вірою гуманістів у гармонійний розвиток людини за умови надання їй можливості вільного розвитку (тут варто згадати «Роби, що хочеш» – знамените гасло Телемського монастиря в «Ґарґантюа і Пантагрюелі» Рабле). Одна з тез, яку Дон Кіхот не втомлюється проголошувати – цінність людської особистості, що не залежить від її соціального статусу. З особливою повнотою вона розкривається в словах, якими Дон Кіхот проводжає свого джуру на посаду «губернатора» (розділ ХLII другої книги), і підтверджується «на практиці» мудрою й достойною поведінкою Санчо Панси на цій посаді.

У своїх монологах і розмовах із Санчо Пансою Дон Кіхот висловлює дійсно глибокі думки й правильні судження, тож коли джура простодушно приходить у захват від мудрості пана, читач з ним погоджується. «Хто, почувши наведені вище міркування Дон Кіхота, не мав би його за чоловіка цілком розумного і абсолютно благомислячого?» – питає й автор-оповідач на початку наступного розділу ХLІІІ. Похвала мудрості Дон Кіхота червоною ниткою проходить другою частиною роману, та варто лише зайти мові про мандрованих рицарів, здоровий глузд його зраджує. Герой ніби роздвоюється: Сервантес усе більшою мірою претворює Дон Кіхота на суддю над дійсністю, що вимагає тверезості й розуміння багатьох речей, та при цьому залишає йому роль носія своєрідної утопічної свідомості. Він примушує героя вірити в те, що існує інститут мандрованих рицарів, усі думки й дії яких підпорядковані високим і чітким моральним нормам. Він вибудовує в його уяві ідеальний світопорядок, при якому, скажімо, селяни й ремісники трудяться, а мандровані рицарі стоять на сторожі справедливості, карають тих, хто сіє зло. Благородні ідеали героїв рицарських романів переплітаються з ідеями ренесансного гуманізму, витворюючи своєрідну «утопічну» складову Дон Кіхотової свідомості; доповнена природною добротою й вродженою мудрістю героя, вона виглядає дуже привабливо.

У другій частині пародійна мета для Сервантеса значною мірою втрачає важливість. До початкового задуму – засудження рицарських романів – письменник повернеться наприкінці твору, коли бакалавр Самсон Карраско вдало розігрує спектакль за сценарієм фантазій шаленця й змусить його повернутися до рідного села. Перед смертю Дон Кіхот прозріває, просить звертатися до нього знову на ім’я Алонсо Кіхано й оголошує себе ворогом «Амадісові Гальському і тьмі-тьменній нащадків його». Фінал сумний, та цілком вірогідним є те, що до нього Сервантеса присилувало бажання унеможливити написання продовження твору.

Залишаючись самим собою, Дон Кіхот у другій частині роману воднораз не схожий на Дон Кіхота з першої. Змінюється й ставлення автора до нього: він прагне вже не стільки смішити своїх читачів, розповідаючи про безумства Рицаря Сумного Образу, скільки викликати до нього співчуття й симпатію, змусити читача його зрозуміти. Усе частіше Сервантес протиставляє свого героя людській обмеженості й жорстокості, і це зіставлення не на користь соціуму. Воднораз Дон Кіхот утрачає в другій частині роману своє виняткове становище, і Санчо Панса ніби зрівнюється з ним. Змінюються й композиційні принципи: якщо в першій розвиток дії постійно переривався розповідями про історії інших персонажів, часто між собою переплетеними, й детальною розробкою окремих епізодів, то другій притаманна більша сюжетна єдність.