Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Свідомість Дон Кіхотова заселила світ магами й чарами, невдачі, які його переслідують, він пояснює втручанням могутнього чаклуна, його особистого ворога. Герой усе бачить у перспективі рицарських романів. А що «Дон Кіхот» не є, власне, романом рицарським, виникає напруга між характерною для цього жанру настановою на те, що можливим є все, – і життям реальним. Уперше дихотомічну побудову «Дон Кіхота» Сервантеса оприявнив нині призабутий іспанський науковець кінця ХVІІІ ст. Ріос. Він дослідив дві перспективи (точки зору, з яких оцінюється зображуване) у творі: Дон Кіхотову, якому хвороба затьмарює розум, і він усе перетворює на рицарські пригоди й чари, і нашу, з якої Дон Кіхотова виглядає невірною. Перша включає до структури «Дон Кіхота» роман рицарський, пародійований, але не принижений, друга – події прозаїчні, повсякденні, смішні, а головне, достовірні, з якими має справу інший тип роману – реалістичної спрямованості. Антагоністичні, ці дві перспективи чудово синхронізовані й складають «концентричну» структуру твору, в якій співіснують ці два типи роману.

Від такого дихотомічного потрактування вже було недалеко до тлумачень, запропонованих романтиками, які зміст роману сприймали передусім з точки зору символічного втілення боротьби матеріального й ідеального, а також до виведених із автономності існуючих у романі перспектив, жодна з яких не сприймається як єдино вірна. І тоді позиція Дон Кіхота, який сам собі творить дійсність, перестає бути однозначно «помилковою». У художньому світі «Дон Кіхота» все вирішується у грі контрастних точок зору, тому однозначної відповіді на питання, яким не може не перейнятися читач, – тож на чиєму боці Сервантес – Дон Кіхота чи дійсності – не існує.

Сервантес дотримується балансу при показі «правоти» як реальності, так і героя. Реальність перевіряється свідомістю Дон Кіхота, в основі своїй гуманістичною, але й прекрасна гуманістична утопія Відродження, носієм якої, за великим рахунком, Дон Кіхот виступає, у свою чергу перевіряється реальністю. Письменник не лише виявляє комізм у поведінці Дон Кіхота, який втратив здатність її розуміти, але й демонструє, що світові бракує розумності й гуманності, які, в своєму засліпленні, приписує йому герой. Перевірку не проходять обидвоє: і шляхетний шаленець, і реальність, яка, в свою чергу, виявляє щось на кшталт безумства, оприявнюючи свою ущербність, недолугість, химерність, кінець кінцем, «дурість», притаманні й поведінці Дон Кіхота. У цьому діалектичному взаємозв’язку свідомості персонажа й реальності оприявнюється, в першу чергу, геніальність Сервантеса.

Сервантес творив, коли гуманізм епохи Відродження переживав глибоку кризу, й відкривалась невідповідність гуманістичної доктрини реальному стану речей. Основу цієї доктрини складав антропоцентризм, утопія людини досконалої, духовно гармонійної, життєво активної, від природи налаштованої на добро й самовдосконалення, не менш важливою була для неї гармонія між світом моральним і соціальним. Але виявилося, що усе це втілити в реальності неможливо, й ця трагічна істина глибоко й різнопланово розкривається в романі Сервантеса.

Головний герой «Дон Кіхота» – бідний гідальго, який жив «в однім селі у Ламанчі». Висушене сонцем плоскогір’я Кастилії – слушне місце для появи «пародійного» рицаря: занадто воно звичайне, прозаїчне. Так само прозаїчними були побут, оточення і лад його життя. Інша річ – рицарські романи, заради яких він продавав землю (книжки на той час були дуже дорогі), і читав зранку до ночі й з ночі до ранку. І дочитався до того, що «його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду». Тож вирішив він стати мандрованим рицарем, щоб «приборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки». Себе він назвав доном Кіхотом Ламанчеським (хоча «донами» могли зватися тільки гранди – представники родової аристократії), умовив сусіда Санчо Пансу стати його зброєносцем, осідлав схудлу від голоду й старості, як він сам, шкапу і вирушив у мандри на пошуки пригод. У Сервантеса вийшла справді весела пародія, яка примушує і сучасного читача сміятися, що вже казати про його сучасників, знайомих з об’єктом пародіювання. Розказують історію: коли король Філіп ІІ побачив, як студент, читаючи книжку, заходиться від сміху, він послав слугу перевірити, чи не Сервантесового «Дон Кіхота» той читає, – і виявилось, що король вгадав. Навряд чи ця історія правдива, але промовиста.