Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Повернувшись додому, Сервантес починає серйозно займатися літературою. 1585-го побачив світ пасторальний роман «Ґалатея», який зробив його відомим, проте не заможним. Він переробляє створені ним ще в полоні «Алжирські звичаї» й пише найвідомішу свою п’єсу – героїчну драму «Облога Нумансії», ледь не єдину, що мала довге сценічне життя. Написана на матеріалі одного з епізодів боротьби іберів (предків іспанців) проти римських завойовників, успіхом п’єса завдячувала скоріше патріотичному пафосу, аніж художній оригінальності. За жанровими ознаками вона наближається до ренесансно-класицистичної трагедії: жителі Нумансії (стародавнього міста на території сучасної Соррії), взятої в облогу 134–133 рр. до н. е. військами Сципіона Еміліана Африканського (сина знаменитого Корнелія Сципіона), здійснили масове самогубство, не бажаючи здатися ворогу. Ця подія, переспівана в романсах і суттєво міфологізована, за часів Відродження стала символом героїзму й патріотизму. Комедії Сервантеса також написані переважно в ренесансно-класицистичній традиції, яку, до слова, він відстоює й у «Дон Кіхоті» (розділ XLVIII, 1 частина). Більший інтерес становлять його інтермедії – одноактні сценки побутового й звичаєописового змісту, створені між 1605–1611 рр., які продовжують традиції народного комічного театру.

1587 року Сервантес, нарешті, отримує посаду інтенданта, в обов’язки якого входило збирати провіант в Андалусії для «Непереможної армади», іспанської флотилії, яка готувалася до війни з Англією. Пізніше – збирача податків, там само в Андалусії. Ця робота призводить до того, що двічі він ненадовго опиняється у в’язниці: 1592-го за звинуваченням у недозволеній закупці та 1597-го – у розтраті коштів, коли банк, якому він довірив зібрані гроші, розорився. Вважається, що у в’язниці (точно невідомо, коли саме) його й осяває ідея – створити образ схибленого на читанні рицарських романів гідальго й відправити його втілювати сюжетні схеми в реальному житті. Основний тираж першої книги «Дон Кіхота», названої «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі», виходить у Мадриді 1605 року, а з 1606-го Сервантес повністю присвячує себе літературній праці. Він доробляє й видає вже написане, працює над новим. У 1613-му побачили світ вже згадувані «Повчальні оповідки» – збірник із тринадцяти творів. У нім Сервантес переніс на іспанський ґрунт жанр новели, сформований у ренесансній Італії, водночас надаючи йому рис національної своєрідності. Новели Сервантеса менш динамічні, ніж італійські, але більш психологічні й звичаєописові, їхні сюжети майже всі вигадані ним самим, тоді як італійці традиційно послуговувалися готовими.

Друга частина «Дон Кіхота» вийшла 1615-го, вважається, що її появу прискорила публікація в 1614-му продовження роману таким собі Авельянедою. Хоча за тих часів у cтворенні сиквелів нічого незвичайного чи недозволеного не було, Сервантеса це обурило й занепокоїло: той, хто ховався під ім’ям Авельянеди, «перекрутив» і спримітивізував його задум, зник і блискучий гумор Сервантеса, і складна гра фантазії та реальності. Існує думка, що більш філософічною, так би мовити, серйознішою, порівняно з першою, друга частина роману стала саме через намір Сервантеса оприявнити глибокий смисл свого творіння. Того самого 1615 року він видає зібрання п’єс «Вісім комедій і вісім інтермедій», до якого ввійшли твори, написані ним з 1600 року.

Із 1608 року Сервантес живе в Мадриді, величезний успіх першої частини «Дон Кіхота» приніс йому гучну славу й незначний, але добробут, тож залишок своїх днів він провів у відносному спокої. Останнім твором Сервантеса був рицарський авантюрно-любовний роман «Персилес і Сигізмунда», який він давно розпочав і поспішно завершив, але світ він побачив уже після смерті автора. Помер Сервантес 23 квітня 1616 року в Мадриді. Перед смертю він вступив до францисканського ордену (католицький чернечий орден), і за його кошти був похований в одному з монастирів. Точне місце поховання Сервантеса невідоме.

«Дон Кіхот» був задуманий і почасти реалізований як пародія на рицарські романи, які були чи не найпопулярнішим жанром іспанської літератури «золотого віку». Значною мірою вони були нащадками середньовічних рицарських романів, жанру, який склався в куртуазній (придворній) літературі Франції ХІІ – ХІІІ ст. Найвідоміші з них належать до групи «бретонських», заснованих на кельтському фольклорі. Це романи артурівського циклу – про короля Артура й рицарів Круглого столу, де діють часто згадувані Сервантесом рицар Ланцелот з королевою Джіневрою. Також цикл романів про Трістана та Ізольду, вихідний сюжет яких, нині втрачений, був реконструйований 1902 р. французьким вченим і письменником Жаном Бедьє, проте не віршами, а прозою. Роман про Трістана та Ізольду в обробці Бедьє добре відомий українському читачеві завдяки прекрасному перекладу Максима Рильського. А в епоху Хрестових походів з’явився цикл романів про пошуки Святого Ґрааля. Популярними були також цикли романів, написані на матеріалі античних творів, передусім про Олександра Македонського, Енея та Трою. А також група авантюрно-любовних романів, умовно названих «візантійськими», бо їхня сюжетна модель прийшла до Західної Європи з пізнього античного роману (грецького) через Візантію, середньовічну державу, спадкоємицю Східної Римської імперії; їх модель – в основі власного Сервантесового роману «Персилес і Сигізмунда». У них ідеться про пригоди й випробування розлучених долею закоханих і їх щасливе возз’єднання у фіналі. Мотиви, сюжетні схеми й герої середньовічних французьких романів більшою чи меншою мірою отримали розвиток в Іспанії «золотого віку», куди переходили з різних джерел, не обов’язково безпосередньо з оригінальних старофранцузьких.